Сон

Мусій повернувся вже надвечір. Над селом починало сутеніти, і вологе весняне повітря пахло землею, димом та свіжою травою. Віз тихо рипів дорогою, кінь стомлено переступав ногами, а Мусій, сидячи на передку, час від часу поглядав на торбу, яку привіз із міста.
Калина саме поралася біля печі, коли почула його кроки.
- Жінко! - гукнув він ще з порога. - А йди-но сюди.
Вона витерла руки об фартух і вийшла.
Мусій усміхався. Він завжди радів, коли міг принести для неї щось.
- Оце тобі.
Він дістав із торби дві хустки.
Перша була червона, яскрава, з красивими хрензлями по краях. Друга біла, тонка, з червоними квітами.
Калина взяла їх до рук.
- Гарні, - тихо сказала вона.
- Аякже! Я ж не якусь там узяв. Дивився, поки вибрав.
Він задоволено дивився, як вона перебирає тканину пальцями.
- Червона тобі до лиця буде. Ти ж у мене біла, мов молоко.
Калина ледь усміхнулася.
- Дякую.
Мусій привіз і все, що треба було до господарства: сіль, мило, трохи цукру, смоли, дещо для худоби. Він був добрий чоловік. І саме від цього Калині було ще важче. Вона поставила на стіл вечерю, гарячий куліш і кашу зі шкварками.
Мусій сів, перехрестився і взявся їсти.
Спочатку вони мовчали.
Потім Мусій, наче між іншим, заговорив:
- Жінко...
- Що?
- Я нині на базарі чув про одну бабу.
Калина підняла очі.
- Яку?
- В Лашках живе. Кажуть, помагає жінкам, коли діток нема. До неї багато хто їздить. Кажуть, не одну бездітну до радості довела.
Ложка в Калининій руці завмерла.
- То що?
- Та думаю... може, й нам поїхати?
Калина зблідла.
Вона повільно поставила ложку на стіл.
- Навіщо?
Мусій здивовано подивився на неї.
- Як навіщо? Дитину ж хочеться.
Калина нічого не відповіла. Їй раптом стало важко дихати. Вона відсунулася до краю лави й сіла, наче ноги перестали її тримати. Мусій одразу встав.
- Калинко?
Він узяв її за руку.
- Не бійся. Чого ти так?
Він подумав, що вона соромиться. А може, лякається, що не зможе понести. Він навіть не здогадувався, що вже давно, день за днем, Калина пила те зілля, яке мало не допустити дитини в ній. Не хотіла. Не могла. Не від нього.
Мусій погладив її по руці.
- Та не журися ти. Як Бог дасть то буде дитина. А як ні, то... побачимо.
Калина опустила очі.
- Авжеж...
Тієї ночі вони лягли спати рано.
Мусій зморився дорогою і майже одразу заснув. Його важке рівне дихання наповнило темну хату.
Калина теж незабаром заплющила очі. І їй наснився Платон. Вона стояла десь посеред широкого поля. Навколо було дивно тихо. Потім почулася хода. Раз. Другий. Третій. Рівна, важка, чужа. Іздалеку з'явилися чоловіки. Їх було багато. Вони йшли строєм, один за одним, плечем до плеча. Молоді й старші, у однаковому вбранні. У руках зброя. Калина вдивлялася в них. І раптом побачила його. Платона. Він ішов серед них, такий самий, як завжди, і водночас зовсім інший. Суворий. Зосереджений. Він дивився просто перед собою. Калина хотіла крикнути.
- Платоне!
Але голос не слухався її. Тоді він раптом повернув голову. Їхні очі зустрілися. Ті самі сині очі. Він дивився прямо на неї й усміхнувся. І сказав так спокійно, ніби між ними не минуло жодного дня:
- Серденько моє... Весна прийшла. Виходь до саду ввечері.
 Калина прокинулася. Різко сіла на постелі. У хаті було темно. Мусій спав поруч, важко сопучи після дороги. Десь за вікном тихо шелестіло весняне листя. Калина провела рукою по обличчю. Щоки були мокрі. Вона навіть не помітила, коли почала плакати. Довго сиділа нерухомо, дивлячись у темряву. Платон.
Їй уперше наснився Платон.
«Весна прийшла. Виходь до саду ввечері». Вона заплющила очі. Серце боляче стиснулося. Весна справді прийшла. І десь там, у її пам'яті, ще жив сад, яблуня, місячні ночі, його руки, його сині очі й голос, який колись дав їй обіцянку під зорями. Калина тихо витерла сльози. Але заснути вже не могла. Сон порушив її спокій. І разом із ним усе те, що вона так довго намагалася поховати в собі.