Весна

Весна прийшла тихо, майже непомітно. Спершу з-під торішнього бурого листя показалася молода трава. Потім на верболозах набубнявіли бруньки, на садових деревах проступила ніжна зелень. Ще вранці земля була холодна й волога, а вдень сонце вже пригрівало так, що люди скидали з плечей свитки. Село знову ожило.
Після довгої зими чоловіки виходили в поле, лагодили плуги, оглядали реманент, перевіряли вози. Жінки порались на городах, білили хати, виносили на сонце зимові речі. З хлівів долинало мукання худоби, а хлопці виганяли корів та коней на першу молоду пашу. На початку весни люди завжди мали стільки роботи, наче сама земля кликала їх до себе. Мусій теж не сидів без діла. Одного ранку він зібрався до міста на базар. Від самої півночі ходив по хаті, шукав то ремінь, то шапку, то ще щось, що неодмінно треба було взяти із собою.
Зранку Калина мовчки поралась біля печі. Вона приготувала йому їсти і зібрала вузлик в дорогу, загорнула хліб, поклала шматок сала, 4 варених яйця, цибулю. Перевірила, чи все він узяв.
- Дивись, не забудь гроші, - сказала вона.
- Та маю, - відказав Мусій, поплескуючи себе по кишені.
Він підійшов до неї, поцілував у щоку й усміхнувся.
- До вечора буду.
- Добре.
Він ще щось говорив, про базар, про коня, про те, що треба буде купити для господарства. Калина слухала. Кивала. Відповідала, коли треба. Та коли нарешті грюкнули ворота й рипнули колеса воза, вона ще довго стояла біля вікна. Дивилася, як Мусій віддаляється дорогою. Потім повернулася до хати і вперше за довгий час відчула полегшення. Вона залишалася сама. Попереду був цілий день. Роботи хоч відбавляй: треба було попрати, навести лад в хаті, нагодувати худобу, перебрати насіння для городу, взятися до вечері. Але все це було нічого. Бо сьогодні ніхто не ходитиме поруч. Ніхто не питатиме, що вона робить. Ніхто не говоритиме до неї своїм голосом. Ніхто не торкатиметься її руки. Калина підійшла до вікна й на мить усміхнулася сама до себе.
«Їдь собі, ведмедику червонястий», - подумала вона.
І сама ледь не засміялася від цієї думки. Мусій не був їй огидний. Ні! Вона давно вже звикла до нього. Звикла до його голосу, до його кроків, до його цілунків. Звикла бути його жінкою. Але іноді їй хотілося бодай на один день знову побути просто Калиною. Не Мусієвою жінкою. Не господинею. Не невісткою. Не тією, що повинна усміхатися, коли чоловік її любить. Просто Калиною. Вона відчинила двері, у хату ринула весна - запах вологої землі, молодої трави, мокрою кори. Десь далеко перегукувалися люди. На вигоні мекали вівці, мукали корови. Дитячі голоси дзвеніли над селом. Життя поверталося. А Калина стояла на порозі й дивилася на цей світ, що прокидався після зими. І раптом подумала, що весна прийшла не тільки в землю. Десь там, далеко від неї, можливо, теж починається нове життя.
- Платончику, весна прийшла. Чи згадуєш ти мене, хоч зрідка? - сказала вона сама до себе, тай пішла до роботи.