Зима заміжньої Калини

Зима того року видалася сніжною й тихою. Калині вже минув дев'ятнадцятий рік. Вона жила з Мусієм у невеликій хаті, що колись її свекор поставив для старшого сина Лук'яна. Коли ж Лук'ян із жінкою та двома хлопчиками перебралися до нової просторішої оселі, ця хата дісталася молодому подружжю.
Хата була невелика, але тепла. Калина швидко навела в ній лад. На покуті біліли вишиті рушники, піч сяяла чистою глиною, на лавках не було ані порошинки. У скрині все лежало рівними стосами, а в коморі кожна річ знала своє місце. Господинею Калина була вправною. Свекруха не раз хвалила її.
 - От уже невістка, то невістка. Роботяща, мов бджілка. Мусій тільки усміхався. Він любив дивитися, як дружина порається по господарству.
Любив повертатися ввечері додому, де його чекала тепла вечеря, натоплена піч і охайна оселя. Він був уважним чоловіком. То витеше для неї гребінь, то зробить прядку, то привезе з ярмарку гарну хустку чи матерії на спідницю.
І щоразу радів, коли бачив її усмішку. Калина приймала подарунки. Щиро дякувала. Ніколи не дорікала чоловікові. Вона була доброю дружиною. Принаймні такою її бачили люди.
Та була одна річ, про яку не знав ніхто. Мусій дедалі частіше заводив розмову про дітей.
 - От дав би Господь синочка... А там, дивись, і донечку...
Калина лише лагідно всміхалася. Але ще змалку вона знала від старих жінок, яке зілля п'ють ті, що не хочуть понести. І нишком заварювала його собі. Вона не хотіла дитини. Принаймні не тепер. І не від Мусія.
За місяці подружнього життя вона звикла до чоловіка. До його голосу. До його кроків. До його турботи. До його доброти.
Та звикнути не означало покохати. У душі й далі жила тиша. Та сама, що оселилася там того дня, коли Платон поїхав із села. Спочатку та порожнеча боліла. Потім палала. Потім не давала спати. А згодом... Вона стала звичною. Наче давній шрам, який уже не кровоточить, але нагадує про себе щоразу, коли змінюється погода.
Калина вже не боролася з нею. Вона просто жила. Працювала. Усміхалася людям. Дякувала чоловікові.
І несла свою мовчазну тугу так само спокійно, як інші жінки носили на плечах коромисла з водою.
Ніхто не бачив, що найважчий тягар був не в її руках. Він був у її серці.