Весілля

Настав день весілля. Ще від самого ранку біля Калининої хати гули людські голоси. З подвір'я доносився сміх, брязкіт відер, запах хліба, печені, сала, меду, узвару.
У світлиці перед образами стояла Калина. На ній була нова, тонко вишита сорочка, біла, мов ранковий туман. Поверх неї нова спідниця й запаска, виткані дбайливими материнськими руками. На голові паперовий вінок із барвінку та польових квітів, перевитий довгими стрічками.
Вона була така гарна, що жінки тільки зітхали.
  - Ой, яка ж молода...
  - Мов намальована...
  - Береже тебе, Боже...
Поруч стояв Мусій. Високий, широкоплечий, у новій білій сорочці, святкових штанях і чоботях, начищених так, що вони аж блищали.
  - От козак! - пошепки казали чоловіки.
  - Гарна буде пара.
Мусій майже не відходив від Калини. То несміливо брав її за руку. То обіймав за тонкий стан. То підносив до губ її долоню й легенько цілував холодні пальці. Він дивився на неї так, ніби не міг надивитися.
А Калина... Вона бачила зовсім інше обличчя. Не руді вуса. Не добрі сірі очі Мусія. Перед нею знову й знову поставали сині очі Платона. Його усмішка. Його руки. Його голос.
"... сватів зашлю..."
Серце стискалося так, що важко було дихати. Їй хотілося лише одного. Вибігти із двору. Побігти до садка. Сісти під яблунею. І чекати. Раптом усе це виявиться страшним сном і зараз прийде її Платон. Та подвір'я було повне чужих людей. Втекти було нікуди.
Незабаром весільний поїзд рушив до церкви. Священник зустрів молодих біля порога. Запалали вінчальні свічки. Над головами пролунали молитви. Мусій міцно тримав Калинину руку.
Коли настав час повторювати слова вінчання, Калина слухала священника, мов крізь густий туман.
Вона вимовляла належні слова тихим, слухняним голосом.
А серце її боліло. Так боліло, ніби кожне слово відривало від нього живий шматок. У думках вона бачила лише одну людину - Платона. І тільки й благала долю, щоб хоч колись він дізнався: вона не зрадила його серцем. Навіть тепер. Навіть стоячи перед Божим престолом поруч із чужим чоловіком. Вона подумки давала ці обітниці Платону.
  - " Тобі Платончику я віддана, ти мій чоловік, не він, не рудий, а ти..."
Коли священник благословив молодих, у храмі пролунали радісні голоси. Люди усміхалися. Вітали молодят. А Калина відчула лише дивну порожнечу. Ніби разом із дівочим вінком цього дня вона назавжди втратила частину самої себе, ту, що мала вийти за Платона.