Старости

Наступного дня ще до полудня біля Калининої хати загуркотіли вози. Приїхали старости. Попереду ступав Мусій - високий, плечистий, рудовусий. За ним ішли ще п'ятеро поважних чоловіків із хлібом, пляшками, вузликами та подарунками. Господарі запросили гостей до світлиці. Старости зняли шапки, привіталися й, як велів давній звичай, найстарший дядько, з довгими сивими вусами і добрими сірими очима  прокашлявся та заговорив:
- Ішли ми, добрі люди, дорогою та й угледіли вельми дивну звірину. Ні то куниця, ні то лисиця, ні то красна пава. Побігла вона сюди, а ми за нею. Дивимось - а ось і вона. Дівчина-красна, чорноброва, очі ясні, мов лісові озера, коса довга, мов шовк, брови, як шнурочки. Прийшли спитати, чи не віддасте ви нам ту красну дівицю за доброго молодця Мусія?
У хаті пролунали тихі усмішки.
Калина, як і годилося незасватаній дівчині, стояла біля печі й нігтем мовчки колупала глину. Очей не підводила.
 "Не ви..." Думала вона. "Не ви мали сьогодні сюди прийти..."
Перед її очима стояв зовсім інший чоловік. Сині очі. Легка усмішка.
"Після спаса сватів зашлю..." " на покровоньку накрию тобі головоньку "
І перед очима знову стояв він, Платон.
Клубок підступив до горла. Сльози самі покотилися по щоках.
 - А чого ж наша красна дівиця плаче? - добродушно озвався один зі старостів.
Мати швидко підхопила:
 - Та то від радості. Дівочої коси шкода. Кожній молодій нелегко батьківську хату покидати.
Калина мовчки кивнула. Ніхто більше не розпитував. Старости розв'язали вузлики. На стіл лягла гарна хустка для матері. Батькові подарували добрий пояс. Калині нові коралі та кілька цукрових півників.
Мати аж світилася від щастя. А Калина дивилася на подарунки так, ніби бачила їх крізь туман. Їй здавалося, що варто лише заплющити очі і вона знову побачить Платона. Почує його голос. Відчує його руки.
Та, розплющивши очі, вона бачила лише чужих людей.
Батько поставив на стіл горілку, ковбаси, сало. Калина мовчки носила миски з варениками та пирогами.
Коли настав час, винесла старостам вишиті рушники. Сватання було прийняте. Домовилися після Пречистої справляти весілля. Потім Мусій несміливо попросив:
 - Може... вийдемо до садка. Побалакаємо трохи.
Калина погодилася. Вони повільно пройшлися поміж яблунями. Мусій старався жартувати, розповідав щось про кузню, про коней, про братових дітей. Калина теж пробувала усміхатися. Навіть відповідала. Та усмішка виходила важкою, ніби чужою.
Мусій не образився.
"Соромиться", - подумав він. "Молода ще."
Коли вози нарешті рушили з подвір'я, Калина довго стояла біля воріт. Дивилася їм услід. А тоді тихо, так, щоб ніхто не почув, гірко всміхнулася.
 - Ой ти... руде страховисько... ведмедику червонястий...
І відразу їй стало соромно за власні слова. Бо вона знала, Мусій не зробив їй нічого лихого. Він просто був не тим чоловіком. І саме тому її серце не могло його прийняти.