Поїхав

Минув тиждень. Сім довгих днів Калина не бачила Платона. Спершу вона думала, що він захворів. Потім, що поїхав десь у справах. Щовечора виходила на дорогу, вдивлялася туди, звідки він завжди приходив, але стежка лишалася порожньою.  
Батько її саме лагодив біля повітки дерев'яне ярмо, коли Калина пройшла повз нього і стала біля фіртки, вдивляючись у далечінь.
- Дочко, поїхав він, не вернеться Платон.
Калина завмерла.
-  Куди?
- Кажуть, що в Костянтинів. Чув я, ніби там собі жінку найшов.
Світ раптом стих. Вона дивилася на батька, але не чула більше жодного слова.
Ноги самі понесли її до хати. Вона зачинила за собою двері, сіла на лаву й довго дивилася в одну точку. «Не може бути...»
Перед очима знову постала та травнева ніч. Біла мереживна хустка.
«Бог хай буде нам свідком...» 
«Я твоя, а ти мій...»
«На Покрову сватів зашлю...»
Невже все було неправдою? Невже він так легко забув?
Калина впала обличчям у подушку. Того дня вона плакала так, що вже не залишилося сил навіть голосити. Здавалося, він не просто пішов. Він забрав із собою її серце. Забрав душу. А їй залишив тільки порожнечу. Минули ще дні. Калина майже не їла. Не співала. Не ходила в сад. Ні на село гуляти. Сиділа біля вікна й мовчала. Мати з батьком почали тривожитися. 
Мати не раз нишком витирала сльози. У глибині серця вона вже й сама не знала, чи правильно тоді зробила, спинивши Платона.
На дев'ятий день Калина сама вийшла до матері. Обличчя її було спокійне. Надто спокійне.
- Мамо...
- Що, доню?
- Ви ж казали... чоловіка мені знайшли?
Мати завмерла.
- Знайшли...
Калина повільно кивнула.
- То нехай сватається.
Запала тиша.
- Піду заміж.
Говорила вона рівним голосом, ніби не про власну долю.
- Буду жити, як люди живуть. Господарюватиму. Дітей Бог дасть... виростимо.
Мати аж сплеснула руками.
- Доню! Голубонько моя! От і розумна ж ти в мене!
Вона кинулася обіймати Калину. А Калина лише ледь усміхнулася. Усмішка та не дійшла до очей. 
Вона підійшла до великої дерев'яної скрині. Підняла важку віко. Обережно почала перебирати складений посаг.
Вишиті сорочки. Домоткані полотна. Рушники. Коралі. Стрічки.
Усе, що батьки збирали їй роками, не шкодуючи ні праці, ні грошей.
Посаг був багатий. Будь-яка мати в селі позаздрила б такому.
Калина торкалася речей повільно, уважно. Ніби прощалася не з дівоцтвом. А з власною мрією.
Бо там, під зоряним небом, вона вже віддала себе одному чоловікові. А тепер училася жити так, ніби того ніколи не було.