Не займай Калини

Сонце вже хилилося надвечір. Спека трохи спала, але повітря ще стояло важке. Платон повертався від річки. Гніда кобила, вимита й вичесана, ступала позаду нього, ліниво відмахуючись хвостом від ґедзів. Він тримав повід у руці й думав про вечір. Про Калину. Про її зелені, відьмацькі очі.
- Платоне!
Він озирнувся.
Назустріч ішла мати Калини.
Платон одразу зняв бриля й шанобливо схилив голову.
- Дай Боже здоров'я, тіточко.
- І тобі, - відповіла вона. - Постій-но. Маю до тебе слово.
Він мовчки спинився. Жінка підійшла ближче. Довго дивилася йому просто у вічі, ніби збиралася з духом.
- Не займай моєї доньки.
Платон не одразу зрозумів.
- Тіточко?..
- Не руш її. Вона ще молода. У неї все життя попереду. 
Він міцніше стиснув повід.
- Ми кохаємося...
Жінка заплющила очі.
- Саме тому й кажу. Коли любиш - відпусти.
Платон мовчав.
- Ти вже горя зазнав. Уже жінку поховав. Не накликай ще одного лиха. Не хочу, щоб і моя дитина слідом за Мариною пішла.
Ті слова вдарили його сильніше, ніж удар батога. Перед очима на мить постало бліде обличчя Марини. Безсонні ночі. Її кашель. Останній подих.
А потім Калина. Її сміх. Її зелені очі. Її руки в його долонях.
Платон повільно натягнув бриля нижче, майже на самі очі. Ніхто не мав побачити, як вони враз налилися слізьми.
Довго мовчав. Потім ледве чутно промовив:
- Ви маєте рацію... -Його голос був глухий.
- Я вже битий долею. А вона... вона хай живе.
Він ковтнув клубок у горлі.
- Не побачите ви мене більше біля Калини.
Жінка важко зітхнула.
- От і добре, сину. Так буде краще.
Вона пішла своєю дорогою, навіть не озирнувшись. А Платон ще довго стояв серед дороги. Гніда кобила терпляче чекала господаря. Вітер тихо ворушив пил під ногами.
«А як вона має рацію?..»
Ця думка вперше закралася йому в серце. Якщо поруч із ним померла Марина... Якщо й Калину спіткає така сама доля... Він не переживе цього. Ні!!! Краще нехай вона зненавидить його. Краще нехай вона плаче зараз, ніж ляже в землю. Він повільно взяв кобилу за повід і рушив додому. З кожним кроком рішення ставало твердішим. 
Завтра на світанку він поїде. Не тому, що розлюбив, а тому, що любив її більше, ніж самого себе.
Платон повернувся додому вже надвечір. Кобилу мовчки завів до стайні, дав їй сіна, налив води. Довго стояв, гладячи її по шиї, ніби відтягував мить, коли доведеться переступити поріг хати. Мати одразу помітила, що з сином щось сталося.
- Що сину?
Платон повільно сів на лаву. Довго мовчав. Потім тихо промовив:
- Стрів сьогодні Калинину матір...
І розповів усе. Не додаючи від себе ні слова.
У хаті запала тиша. Стара мати лише зітхнула й прикрила очі долонею.
- Ой, сину... - ледве чутно мовила вона. Платон сидів, дивлячись у долівку.
- Я ж хотів на Покрову сватів засилати... Хотів привести Калину в цю хату... Хотів, щоб вона тут господинею стала... Він замовк.
- А тепер не можу. Завтра поїду. Не стане мені сили жити поруч із нею... і не мати права навіть глянути.
Стара мати заплакала. Вона добре знала свого наймолодшого сина. Якщо вже щось поклав собі на серце, то не відступить.
Вона підійшла, поклала зморшкувату долоню йому на голову.
- Ой, бідна моя дитино... Роби, як совість велить. Кожному своя доля судилася. 
Платон лише кивнув.
Тієї ночі ніхто в хаті майже не спав. Мати зібрала синові торбину: поклала хлібину, шмат сала, сушені яблука, цибулю, солі, перев'язала все чистим полотном.
Старий батько мовчки виніс із скрині кілька заощаджених карбованців і вклав синові в руку.
- Бери. Згодяться.
На світанку вся родина вийшла на подвір'я. Мати тричі перехрестила сина. Батько теж благословив його. Платон поцілував обом руки. Потім перекинув торбу через плече, сів на свою гніду кобилу й востаннє подивився на рідну хату. Десь за садами ще спало село. Спала й Калина. Він дуже хотів ще хоч раз побачити її. Хоч здалеку. Але не поїхав тією дорогою. 
Не мав права. Лише тихо торкнув п'ятами боки кобили. Вона рушила вперед. Платон їхав геть із села. Геть від дівчини, яку любив понад життя.
Йому здавалося, що, втрачаючи власне щастя, він рятує її. І він молився лише про одне, щоб колись Калина зрозуміла і простила його, щоб знала, він кидає її не тому, що перестав кохати. Він поїхав саме тому, що кохав її понад життя.