Чорниці

Тієї ночі Калина, як і завжди, дочекалася, поки в хаті стихне кожен звук. Батько важко захропів, мати ще кілька разів перевернулася на печі, а тоді й її подих став рівним. Калина тихенько підвелася, накинула хустку на плечі, напнула спідницю й навшпиньках вислизнула надвір. Ніч була ясна. Повний місяць плив над селом, сріблячи стріхи, дерева й стежки.
На околиці вже чекав Платон.
Ледь побачивши її, він швидко підійшов назустріч. Нічого не сказав. Обхопив її обличчя долонями й гаряче поцілував у вуста. Калина аж затремтіла. Земля неначе хитнулася під ногами, і вона мимоволі вхопилася за його плечі. Платон усміхнувся.
- Ходім.
- Куди ж, серденько? - тихо спитала вона.
Він примружив свої сині очі.
- Побачиш.
Вона навіть не стала розпитувати. Лише міцніше стиснула його руку.
Вони йшли польовою стежкою, де пахло нагрітою за день землею й травами. Попереду тихо дзюркотів невеликий потічок.
- Стій, - мовив Платон. Не питаючи дозволу, він легко підхопив Калину на руки.
- Платончику!.. - засміялася вона, обіймаючи його за шию.
- Не хочу, щоб ти ноги замочила.
Він переступив через воду й обережно поставив її на м'яку траву.
- Ну ходімо, ще трохи! 
За кілька десятків кроків дерева розступилися. Перед ними відкрилася невеличка галявина. Місячне світло лилося просто на неї, і вся вона синіла від стиглих чорниць. Калина завмерла.
- Ой лишенько...
Потім дзвінко засміялася, підсрибнула й аж сплеснула в долоні.
- Та ж тут їх сила-силенна!
Платон не міг стримати усмішки.
- Запримітив удень, як кобилу пас. Одразу подумав, треба сюди мою ласунку привести. 
Калина вже й не слухала. Присіла навпочіпки, швидко зривала ягоди й одна за одною кидала їх до рота.
- Які ж солодкі! - радісно прошепотіла вона.
Її губи швидко стали синюватими від чорничного соку.
Платон стояв осторонь і мовчки дивився. Дивився, як місяць заплутався в її косі. Як сміх розливається над галявиною. Як зелені очі світяться дитячою радістю. Йому здалося, що ніколи в житті він не бачив нічого прекраснішого.
- Чого стоїш? - гукнула Калина. - Іди сюди! Вона простягнула до нього жменю ягід. Платон присів поруч.
- Не так, - усміхнувся він. 
Взяв одну ягідку й сам поклав їй до вуст.
Вона засміялася ще дужче й, ніби навмисне, теж нагодувала його. Незабаром вони вже обоє, як малі діти, сиділи серед чорничника, сміялися, жартували, зривали ягоди, обіймалися, забуваючи про весь світ. Над ними шуміли дерева. Десь далеко перегукувалася нічна пташка. А місяць мовчки світив двом закоханим, для яких тієї ночі не існувало ні людського осуду, ні завтрашнього дня. Були тільки вони.
Калина кохала Платона всім своїм юним серцем, так, що вже не вміла відділити свого життя від його. І Платон кохав її так само глибоко. Не бурхливою юнацькою пристрастю, а почуттям чоловіка, який нарешті знайшов ту єдину, заради якої варто будувати дім, чекати осені й прожити ціле життя.