Мене хочуть віддати

Настало літо. Липень стояв у самій повноті, густий, спекотний, напоєний запахом сіна і яблук. У Петрівку в селі не було коли й голови підняти, від світанку до смерку люди працювали, кожен при своєму. Тож Платон і Калина бачилися рідко, уривками, крадькома.
Тієї ночі вони домовилися зійтися знову в садку, біля ставка.
Калина лягла в ліжко, натягла ряднину до підборіддя й завмерла, прислухаючись. Батько з матір’ю ще не спали, тихо говорили між собою. Вона не хотіла слухати, але слова самі влізали у вуха.
  - Уже пора, - мовила мати. - Дев'ятнадцятий рік пішов. Дівка не мала, а все при нас.
  - Треба щось думати, - відповів батько. - Не годиться так. Підберемо їй чоловіка, аби хазяйновитий був.
Калину мов ошпарило. Спершу кинуло в жар, аж лице спалахнуло, а тоді раптом потягло холодом. Серце закалатало так, що, здавалося, почують. Вона стисла зуби, щоб не схлипнути, і лежала нерухомо, доки батьки не втихли й не залунало важке хропіння.
Тоді Калина тихо встала й вислизнула з хати, мов тінь.
У садку було темно й тихо. Лише цвіркун деренчав у траві. Під старою яблунею сидів Платон, чекав. Побачивши його, Калина не стрималася: кинулася йому на шию, захлинаючись сльозами.
  - Платончику… - прошепотіла. - Вони… вони хочуть мене віддати.
Він обняв її міцно, притис до грудей, мов дитину. Довго мовчав, лише гладив по волоссю.
  - За кого? - нарешті тихо спитав.
  - Ще не знають… - Калина схлипнула.    
  - Говорили, що пора, що будуть шукати.
Сльози капали йому на сорочку. Платон стиснув щелепи, погляд його потемнів, але голос лишився рівний.
  - Не бійся, - сказав він. - Я тебе не віддам.
  - А як?.. - прошепотіла вона, тремтячи.
  - Як має бути, - відповів він твердо. - Я ж тобі обіцянку дав під цими зорями. - він підняв погляд до неба - Восени пришлю сватів. Ти моя! І буде так, як по-людськи, як годиться.
Вона мовчки притулилася до нього, вслухаючись у його подих. Ніч стояла над ними густа й тепла, і лише вода в ставку тихо ворушилась.
На ранок Платон сидів біля своєї хати й помагав батькові плести кошик із лози. Сонце ще не припікало, стояло м’яке, літнє, з росою на траві. Лоза слухняно лягала під руками, потріскуючи й риплячи.
  - Принеси-но, сину, води напитися, - мовив батько, не підводячи очей від роботи.
Платон пішов до криниці, набрав холодної води й подав батькові повний кухоль. Потім випростався, потягнувся, глянув у небо й мовив, ніби сам до себе:
  - От зараз би чогось змерзлого…
Батько ковтнув води, витер вуса тильною стороною долоні й хмикнув.
  - Ех ти, - сказав. - Захтів у Петрівку змерзлого? Нема тепер такого. Почекай, як сніг упаде буде тобі й змерзле.
Він більше нічого не додав, узявся далі за кошик. Платон теж замовк. Лише лоза тихо шурхотіла в руках.
А думки його були вже далеко. Він рахував не дні, а години до осені. Думав, як заслати до Калини сватів, як привезти її в свою хату не нишком, не потай, а відкрито, по-людськи. Як стане вона його жінкою.
Він бачив у думці, як у хаті світлішає від її рук, як усе стає до ладу. Як вона ходить по подвір’ю, як усміхається. Як з’являться діти багато, галасливі, живі.
І раптом перед ним, мов жива, постала Калина.
У білій сорочці, у червоній спідниці. Струнка, молода, пружна. Довга коса, з червоною стрічкою обвитою навколо голови. Великі зелені очі, повні губи, що так легко всміхаються і так щиро плачуть.
Платон аж завмер. Руки його зупинилися.
Він відчув, як тепло підступає до грудей. Як серце стискається й водночас розгортається від того почуття.
«Господи, як же я її люблю…» - подумав він.
І сам не помітив, як на його вустах з’явилася усмішка тиха, чоловіча, глибока. Він уже бачив їхнє весілля, чув музику, бачив Калину поруч із собою, свою, законну, єдину.
Лоза в руках знову ворухнулася. Життя йшло далі, але в серці Платона вже жила осінь і його доля, його Калина.