Вдівець

Молода дружина Платона важко захворіла. Вона безупинно кашляла, майже нічого не їла, дихала важко, ніби повітря більше не хотіло входити в її груди. Платон возив її до лікаря, лікар приїжджав до них додому, але дива не сталося.
Посеред осені Марина померла.
Звістка швидко прокотилася селом від хати до хати, пошепки, зі зітханням. Дійшла вона і до Калини. Калині було щиро шкода Марину. Вона навіть плакала за нею  тихо, сама. Не від заздрості, не від злості. Від жалю. Марина була молодою, тихою, покірною і так рано пішла з цього світу.
Платон після похорону ходив чорний, як тінь. У ньому оселилася глуха, нестерпна провина. Він постійно картав себе за те, що мало приділяв їй уваги, за те, що був поруч тілом, але не думками. Йому здавалося, що Марина щось відчувала. Що вона бачила, як він часто задумувався, як дивився в порожнечу, думаючи про Калину.
Можливо, саме це й підточило її сили. Можливо, саме тому вона і захворіла.
Ця думка не давала йому спокою.
Платон почав багато й важко пити. Коли настала зима, він майже перестав ночувати вдома, спав у корчмі або під корчмою, просто на порозі, загорнувшись у кожух, ніби йому вже було байдуже, де зустрічати ніч.
 Калині вже було вісімнадцять.
Вона поверталася пізно ввечері від подружки. Стояла зима, тиха, холодна, з хрускотом снігу під ногами.
Вона побачила Платона.
Він був дуже п’яний. Стояв, похитуючись, ніби не тримала його земля. Коли він упізнав Калину, його обличчя змінилося. Він подивився на неї і жалібним, зламаним голосом сказав, не наказав, не вимагав, а саме попросив.
 - Витягни мене з цього стану… Я не можу сам. Прошу тебе, витягни мене звідси, бо я не доживу до весни.
 Калина подивилася на нього зі співчуттям. У серці щось боляче стиснулося. Вона підійшла ближче і тихо сказала.
 - Не картай себе. Ти не винен у її хворобі. Хвороба не питає, кого забирати. І смерть не питає, хочеш ти цього чи ні. Значить, стільки часу було їй відведено. До чого тут ти, Платоне?
Заспокойся… і живи далі.
 Вона зробила ще крок до нього, подивилася в його сині, втомлені очі й додала майже пошепки:
 - Ти потрібен мені живим. Не губи себе. Якщо підеш ти - я піду слідом за тобою.
Вона сама не встигла збагнути, як сказала це.
Платон раптом ніби протверезів. Його погляд став ясним, голос рівним.
 - Що ти сказала? - повільно запитав він. - Ти сказала, що я потрібен тобі?
Калина зрозуміла, що сказала зайве. Але відступати вже не було куди. Вона вдихнула повітря, ніби перед стрибком, і сказала:
 - Так. Тобі не почулося. Платоне… я кохаю тебе. Зараз, як би це гірко не звучало, адже ти вдівець… але я тебе кохаю. Я не хочу, щоб ти губив себе.
Вона дивилася в його сині очі і сльози самі потекли. Калина притулилася до нього, поклала голову йому на груди і довго плакала, не стримуючись.
Платон обіймав її, притискав до себе і не вірив тому, що відбувається.
Калина його кохає.
Він теж стояв і плакав тихо, беззвучно, як плаче чоловік, який надто довго тримав біль у собі.