Не та

Минув рік відтоді, як Платон жив із молодою жінкою.
За цей час Калина навчилася його уникати. Якщо бачила здалеку переходила на інший бік дороги. Якщо чула голос звертала в іншу вуличку. Не тому, що боялася. А тому, що не хотіла більше нічого знати. Не хотіла дивитися в ті сині очі, які щоночі тривожили їй сон.
За рік у Платона й Марини так і не з’явилося дитини. Мати почала бідкатися, зітхала при кожній нагоді. Батько радив повезти невістку до міста, до доктора. Платон відмахувався. А десь глибоко всередині ловив себе на думці, що ця тиша в хаті його навіть тішить. І за це він сам себе зневажав.
Тієї ночі в середині літа Калина поверталася з вечорниць пізно. Ніч була ясна, місячна, зоряна. Дівчата розійшлися, і далі вона йшла сама, її хата стояла майже на околиці.
Раптом із темряви почулося різке:
 - Іди сюди. Я чекаю тебе.
Не по імені. Але знайомим голосом. Калина здригнулася й пішла швидше. І в ту ж мить хтось схопив її за руку.
Вона скрикнула, але друга, сильна долоня накрила їй рот.
 - Тихо, - прошепотів чоловічий голос. - Не кричи.
Вона рвучко повернула голову і побачила його. Платон!
Місячне світло падало просто на його обличчя. Сині очі були близько, занадто близько. Калина дивилася на нього з відкритою, неприхованою люттю.
 - Я чекав тебе, - сказав він хрипло. - Думав, що вже не дочекаюся.
Вона різко відсмикнула голову, коли він прибрав руку з її рота.
 - Відпусти. Іди додому. До жінки. Чого тобі від мене треба?
Він не відпускав.
 - Ти думаєш, я не бачив, як ти дивилась? - тихо сказав. - Я знаю, що я тобі не байдужий.
Калина засміялася різко, люто.
 - Ти надто високої думки про себе, - сказала холодно. - Думаєш, якщо маєш сині очі, то тебе всі мають кохати? У мене є парубок. І скоро ти гулятимеш на моєму весіллі!
Вона випросталася, ніби хотіла стати ще вищою. Але він усе ще тримав її за руку.
 - Тоді в церкві, - сказав він тихо, - біля мене мала стояти ти. Я поспішив.
Калина подивилася на нього без тіні жалю.
 - Ти чванливий пройдисвіт, - сказала чітко. - Відпусти мене. Або я почну кричати.
Він відпустив.
Калина не озирнулася. Пішла додому швидко, рівно, з гордо піднятою головою. А Платон залишився стояти під місяцем, дивлячись їй услід, знаючи, що щойно зробив щось, за що ніколи себе не пробачить.
Калина вже розуміла, що закохалася в Платона. Розуміла і саме тому забороняла собі навіть думати про нього. Він був одружений. Він був чоловіком іншої жінки. Чужим. Чужим для неї, таким, що не належав і ніколи не мав належати.
Ще кілька разів Платон намагався заговорити з нею, та Калина не слухала. Вона не дозволяла собі слабкості. Уперто, всім єством намагалася дати йому зрозуміти, що їй байдуже, що він для неї ніщо.
Та Платон не відступав. Він говорив, що готовий розлучитися зі своєю жінкою, що готовий узяти за дружину її, Калину.
Але саме цього Калина не хотіла найбільше.
 - Я не буду підбирати після когось, - сказала вона холодно.
Ці слова боляче вдарили Платона. Вони образили його глибше, ніж будь-яка зневага. І на деякий час він справді відступив, перестав переслідувати Калину.