Весілля

Платонові було двадцять шість, коли селом пішла звістка - одружується.
Говорили про це скрізь і на криницях, на вигоні, біля церковної брами. Старі батьки готувалися до весілля ґрунтовно, як уміли. Мати раділа щиро й трохи втомлено, тепер у хаті буде поміч, буде молода невістка, буде кому підставити плече. Батько мовчав, але його мовчання було доброю згодою. Сестри Платона теж раділи, брат нарешті пристане до берега, знайде свою долю. Свати вже сходили. Повернулися з рушниками. Молода дала згоду.
Все було правильно. Як має бути.
Калина не розуміла, чому їй так коле біля серця, коли чує його ім’я. Вона ж не гуляла з ним. Не кохала. Навіть не думала про нього по-справжньому - так вона собі казала. Просто знала, що він є. Був. І раптом стане чужим.
Вона ловила себе на тому, що шукає його поглядом у селі. А коли бачила, то серце стискалося, ніби хтось узяв його в долоню й несміливо зжав. Вона віталася, як усі. Він відповідав так само рівно, чемно, без зайвого. І все.
Платон був зайнятий. Весілля, то не жарт. Справи, домовленості, клопоти. Він рідше з’являвся на вечорницях, майже не грав. Кілька разів бачив Калину, вона проходила повз, горда, трохи стриманіша, ніж раніше. Він ловив себе на тому, що дивиться їй услід довше, ніж слід.
І щоразу серце щеміло.
 - Ні, - казав собі подумки. - Не можна. В мене є наречена. Скоро я стану її чоловіком. А Калина… хай буде щаслива. Так правильно.
Але серце не слухало розуму. Воно боліло без причини, без пояснень, просто так, коли вона проходила поруч, коли сміялася з кимось іншим, коли жила своїм життям.
Селом гуляла звістка - гуляка, чванько Платон одружується. Дехто з дівчат навіть плакав, не одній він задурив голову, не одній снився. А він ішов додому, думав про весілля і не міг зрозуміти, чому радість у грудях якась тиха й обережна, ніби не його.
На весілля запрошене було все село.
Зранку грали музики, над хатами летіли голоси, сміх, дзенькіт посуду. Казали весілля буде гучне, багате, справжнє. Калина стояла біля скрині й не знала, що робити, іти чи не йти.
Не піти значить злякатися. Значить визнати, що їй болить. А вона ж сильна. Вона ж не любить його. Ну й що з того, що одружується? Хай собі одружується. Яке їй діло?
 - Хай живе щасливо, - бурмотіла собі під ніс, перебираючи стрічки. - Хай дітей має, скільки Бог дасть. А мені що? Я теж заміж піду. І його запрошу. Аякже! Запрошу, щоб бачив, яка я буду красива й щаслива.
Вона різко випросталася, ніби перед кимось невидимим.
 - От піду, - сказала вголос, - як пущуся в танець, як уподобає мене гарний парубок!
Вінок ліг на голову рівно. Калина глянула в маленьке дзеркальце, очі її блищали, щоки горіли, губи були вперто стиснуті. Вона собі подобалась. І це додавало сміливості.
Вийшла з хати швидко, ніби боялася передумати. Дорога до весільної хати здавалася довшою, ніж зазвичай. Серце билося часто, але вона тримала спину рівно, йшла гордо, не озираючись.
Бо сьогодні вона не мала права бути слабкою.
Сьогодні вона мала довести передусім собі, що їй байдуже.
Вінчалися в сільській церкві. Світлій, наповненій запахом ладану й старого дерева. Людей зійшлося багато, стояли тісно, хтось притулився до стін, хтось визирав з-за плечей.
Наречені виглядали щасливо.
Марина була тиха, покірна, з білявим волоссям, акуратно вкладеним під вінок. Стояла рівно, слухала уважно, ніби боялася пропустити хоч одне слово. В її обличчі було щось світле й спокійне, без бунту, без різкості.
Поруч із нею стояв Платон. Високий, синьоокий, у святковій сорочці. Тримався гідно, як личить молодому чоловікові. Тільки очі… Чи то Калині так здалося, чи справді в очах його була тінь. Ніби він дивився кудись далі, далі церкви, далі свого весілля.
Калина стояла серед людей і дивилася прямо. Не ховала погляду. Не відводила очей. Коли священник проказав слова обітниці, коли благословив їх і промовив, що віднині Платон і Марина єдине ціле, чоловік і дружина, у Калини щось стислося всередині, але обличчя залишилося суворим. Вона не плакала. Не зітхала. Просто стояла. Після вінчання всі рушили на святкування. Дорогою Калина йшла рівно, з високо піднятою головою. Серце гнівалося саме не знаючи на кого. На себе? На нього? На цей день? Вона не дозволяла собі розібратися.
Весілля відгуляли гарне, славне, по-багатому. Музики грали до втоми, столи гнулися від наїдків, сміх лився через край. Калина танцювала. Танцювала багато. Парубки мінялися один за одним, хтось жартував, хтось задивлявся, хтось хотів сподобатися.
Вона сміялася й кружляла, ніби справді забула.
А Платон мимоволі, крадькома раз у раз ловив її рух, її сміх, її постать у танці. Поглядом, якого не мав права мати.