Після танців

Музики прийшли під вечір. Хата вдови Параски одразу ніби стала тіснішою від сміху, шепоту, очікування. Платон стояв трохи осторонь, тримаючи в руці скрипку. Вона блищала в світлі каганця, мов жива. Він був спокійний, зосереджений, той самий пихатий Платон, якого Калина подумки недолюблювала. Вона дивилася на нього скоса, насупившись, ніби між іншим. Дівчата ж дивилися зовсім інакше на дорослих музик. Шепотілися, хихотіли, штовхали одна одну ліктями. Калина стояла осторонь, зціпивши губи, ніби не мала до того всього жодного діла. Та довго так не простояла. Хтось узяв її за руку, хтось підштовхнув у спину, музики заграли і хата наповнилася рухом. Дівчата пішли в танець, і Калина з ними. Спершу трохи скуто, а тоді сміливіше. Ноги самі знаходили ритм, спідниця закрутилася, коса хитнулася за плечима. Вона засміялася, забула і про Платона, і про свої думки, і про насупленість. Танцювала, як жила, швидко, різко, з характером.
Вона не помічала, що Платон дивився саме на неї. Скрипка в його руках співала впевнено, точно, а погляд раз у раз повертався до Калини. Він пам’ятав її малою, босою, з подряпаними колінами, з нахабним язиком і сміхом. А тепер перед ним була дівчина. Рухлива, спритна, шустра. З перчиком. З якоюсь первісною дикістю в жестах, у погляді, у тому, як вона не боялася займати простір. Його щось кольнуло всередині - несподівано і не до місця.
Платон ледь помітно стис губи і відвів погляд, змусивши себе дивитися в струни.
 - Куди? - подумки різко обірвав себе.   -  Вона ще надто молода. Не смій. Навіть не думай. Не займай!
Скрипка знову заспівала голосніше, ніби перекриваючи його власні думки. Він грав далі, грав для всіх. Але знав, що одну з дівчат уже запам’ятав.
Після вечорниці Платон не пішов одразу. Стояв трохи осторонь від хати вдови Параски, там, де тінь від стріхи падала на землю. В руках тримав скрипку, важку, ще теплу від пальців, ніби живу. Не грав. Просто стискав, мовби вона могла втримати його на місці.
З хати ще долинав сміх, дівочі голоси, тупіт ніг. А в голові лиш вона. Ота дівка. Калина.
Великі зелені очі, в яких щось палало - не дівоча несміливість, не тиха покора, а дикий, непокірний, нестримний вогонь. Як вона танцювала. Як рухалась,  різко, вільно, не озираючись. Як дивилась навколо, ніби світ належав їй, а вона не просила в нього дозволу. Юна. Чиста. І водночас така небезпечна для нього.
 - Ні, - прошепотів сам до себе, стискаючи зуби. - Не чіпай. Не займай. Не твоя дівка. Шукай собі однолітку.
  Він добре знав, що робить, коли дозволяє собі думати. А ще краще знав, що буде, якщо залишиться тут довше. Бо варто їй вийти з хати, варто йому побачити, як вона піде додому і він може не втриматися. Може сказати щось зайве. Може зробити крок, за який потім доведеться відповідати, за який він пошкодує.
Платон різко перекинув скрипку на плече й рушив у темряву. Йшов повільно, знехотя переставляючи ноги, ніби кожен крок забирав у нього частину того, що він ще навіть не встиг назвати.
Ніч була тиха. А серце його неспокійне.