Музики

Калина вже не вперше йшла на вечорниці. Страх минув, незграбність стерлася, і вона призвичаїлася до того гурту, до сміху, до пісень і тихих дівочих шепотів. Її прийняли. Вже як рівну. Хвалили і не за вроду, а за руки й розум. Калина вміла зварити вечерю так, що всі мовчки доїдали до кінця, і підмести хату так, що аж дихалося легше. Це тут цінували. Того вечора зійшлися до хати вдовиці Параски. Хата була простора, тепла, з низькою стелею і вікнами, затуманеними від людського ока. Дівчата вже сиділи вздовж стін, хлопці товпилися біля дверей, сміялися, перекидалися словами.
 - Будуть музики! - хтось гукнув.  Хлопці обіцяли!
Дівчата загомоніли, зашелестіли спідницями. Це ж танці, співи, сміх. Калина сиділа трохи осторонь, рівно, спокійно. Вона вже знала, музики будуть. І знала ще дещо. Платон. Отой пихатий синьоокий Платон, що вмів грати на скрипці. Вона зціпила губи й подумала сердито:
- Ну і що, що очі сині? Ну й що, що гарний? Двадцять чотири роки - а досі неодружений. Видно, не дуже вже й поспішає, або ніяка не хоче його.
В її уяві він уже сидів десь збоку, притиснувши скрипку до плеча, і дивився згори вниз, мовляв, слухайте, бо я тут музика. Гратиме, а сам чванитиметься, ловитиме дівочі погляди й усмішки. От прийде, сяде і буде тут паном, - буркнула подумки.
Але на виду вона нічого не показувала. Сиділа рівно, злегка усміхалася, як і всі. Бо знала, хлопці дивляться. І якби вона скривилася чи знехтувала музиками, то відразу подумали б, що горда, перебірлива, носа задерла. А Калина такою бути не хотіла. Вона просто чекала. І слухала. І робила вигляд, що їй байдуже.