Пані

Калині було дванадцять.
Весна прийшла раптово, з талою водою, з чорними дорогами, з теплим вітром, що ніс запах землі й обіцянку чогось нового. Село оживало, наче прокидалося після довгого сну.
Того дня з самого ранку всі знали, що їде пані.
Пані Ядвіга Хаєцька зимувала в Києві, у своїй резиденції, а на весну завжди поверталася у своє село. Її приїзд був подією. Дорослі гомоніли, діти шепотілися, жінки поправляли хустки. Бо це означало одне - завтра діти підуть цілувати пані ручку. За цілунок пані давала рубля. Для села то були великі гроші. За той рубель можна було купити чимало і тканину, і взуття, і солодощі, яких діти бачили хіба на торгах.
Калина стояла разом з іншими дітьми край дороги. Вона любила пані, та була добра, лагідна старенька аристократка, витончена, елегантна, з довгими тонкими пальцями. В повітрі було щось урочисте, трохи тривожне, трохи радісне.
Екіпаж показався на пагорбі.
Спершу дві карети, чорні, блискучі, мов жуки на сонці. За ними їхали вісім возів, навантажених скринями, вузлами, якимись дивними речами, що здавалися дітям справжніми скарбами. Коні йшли рівно, важко, дорога ще була мокра після зими.
Діти кинулися бігти вздовж дороги, сміялися, махали руками, плуталися під ногами один одного.
  - Наша пані приїхала! Наша пані!
  - Благослови Боже нашу пані! — кричали вони радісно, дзвінко, щиро.
Пані посміхаючись махала дітям у відповідь, її волосся було зібране на потилиці у тугий вузлик.
Калина бігла разом з усіма. Вітер розвівав їй коси, серце калатало від бігу і хвилювання. Вона дивилася на карети й думала, що там, за тими зачиненими дверцятами, напевно, зовсім інше життя. Яскраве. Багате. Недосяжне. Вона ще не знала, що світ, який здається далеким і блискучим, не завжди є добрим.
Поки що вона просто по дитячому раділа весні, руху і відчуттю, що пані знову повернулася в село.