Мрія

Світанок застав Платона на ногах. Ще не співали півні як слід, а в хаті вже тихо дзенькнула коса, він зняв її з кілка, провів пальцем по холодному лезу, перевіряючи, чи добре вчора наклепав. Метал був чистий, слухняний. Він любив цю мить, коли день ще не почався, а він вже був готовий до нього. Мати не спала. Вона сиділа біля столу, повільна, мов тінь, у старій хустці, що пам’ятала ще її молодість. Вона подала синові вузлик: окраєць хліба, шматок сала, цибулина. Все просте, все як завжди.
 -Візьми синку, - сказала тихо, ніби боялася злякати ранок. - Там роса добра, трава м’яка буде.
Він кивнув. Не дякував - між ними не було потреби в словах. Він знав, що мати встала раніше за нього. Як завжди. Бо так робила все життя для чоловіка, для дітей.
Платон вийшов надвір. Повітря було прохолодне, свіже, повне ранкового запаху землі і роси. Він пішов селом. Поле лежало перед ним, широке, мов розкрита долоня. Він перекинув косу на плече й пішов, рівно, впевнено, 20-ти річний парубок, ще молодий, але такий мужній, вправний, дужий. Перший замах був обережний. Коса заспівала тихо, рівно, наче знала його руку. Трава лягала слухняно, волога від роси бризкала на босі ноги. Сонце ще тільки визирало з-за обрію, а він уже працював, у своєму темпі, у своєму світі.
Він не думав про майбутнє. Не вмів. Йому вистачало цього ранку, цієї землі, цієї коси в руках. Він був молодим чоловіком, який умів робити свою справу і цього поки що було досить. 
Він косив і мріяв, мріяв, як колись ожениться. Візьме дівчину тиху, скромну, добру. Таку, яка уміє слухати, яка буде допомагати його старенький матері. Яка не перечитиме йому, яка полюбить його всім серцем. А як він її буде любити, він носитиме її на руках, купить їй найкращу хустку, найкращу спідницю. Купить собі молоду кобилу, змайструє воза, посадить свою жінку на  той віз і повезе селом, щоб люди бачили, яку він красуню має. Як любить її, яку хустку їй купив.