Калинова сопілка

Платон

Платон жив майже на краю села, у батьківській хаті, разом з батьками. Його батьки були вже немолоді, з тих, що ходять повільно, але пам’ятають більше, ніж говорять. Платон був їхнім пізнім сином, плодом кохання, яке прийшло тоді, коли, здавалося б усе вже сказано й пережито. У селі про таке казали - дід з бабою не налюбились.
У нього було дві старші сестри. Вони давно жили окремо, мали свої господарства, своїх чоловіків і вже дорослих дітей, майже ровесників Платона. Через це він змалку почувався ніби між поколіннями. Не зовсім син,  не зовсім брат, не дитина. Йому довелося рано навчитися бути самостійним. Він усе встигав. Порався вдома, доглядав батьків, лагодив, косив, носив воду, орав, доїв корову. А коли було треба йшов допомагати сестрам, то дах підлатати, то поле перед жнивами привести до ладу. Його руки знали роботу, і люди це бачили. Але Платон не був похмурим трудівником. Він умів сміятися. Умів пожартувати так, що навіть важкий день здавався легшим. Він любив життя, не гучно, не показово, а по-справжньому, з відчуттям, що кожен день вартий того, щоб його прожити.
Серед дівчат він мав славу гуляки й веселуна. Не тому, що був лихим, радше тому, що не оминав жодної красуні. Він умів дивитися своїми синіми так, що дівчина мимоволі усміхалася. Слова його були прості, але теплі. А сині очі, ті самі, про які шепотілися робили свою справу.
Дівчата жартували між собою, кому ж такий дістанеться. Сміялися, сперечалися, гадали, а потім зітхали: бо кожна розуміла, Платон ніби поруч, але водночас не належить нікому. Він жив так, ніби ще не настав час зупинятися. Ніби хотів сповна нажитись, натішитись




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше