Дитинство

1904 рік
Село Берегелі, на Хмельниччині прокидалося рано. Сонце ще тільки торкалося верхівок садів, а в хатах уже рипіли двері, дзенькали відра, чулося приглушене човгання босих ніг по долівці. Земля тут не любила лінощів. Палажці було десять.
Вона жила з мамою і татом у невеликій хаті під солом’яною стріхою, де взимку пахло димом і сушеними яблуками, грушами, грибами. А влітку теплим молоком і свіжою травою, принесеною на ногах. Вона була єдиною дитиною, але ніколи не почувалася самотньою, село саме по собі було великим живим організмом, у якому все рухалося, дихало, кликало.
Палажка була жвава. Не вгамовна, як вітер у полі. Вона бігала швидше за інших дітей, дерлася на дерева, знала всі стежки, всі ями, всі місця, де можна сховатися або, навпаки, з’явитися несподівано. Її коса вічно розпліталася, сорочка часто була в плямах від землі чи соку, а коліна подряпані, ніби вона весь час кудись поспішала.
Вона була допитлива до всього. Їй хотілося знати, чому хмари не падають, чому корова їсть зелену траву, а молоко дає біле. Вона ставила багато запитань і не завжди чекала відповіді. Їй вистачало самого процесу думання.
Батько казав, що з неї виросте або добра господиня, або велика біда. Мати зітхала й хрестилася, але усміхалася, бо бачила: в тій моторності є не пустота, а сила.
Палажка любила бігти босоніж по росі. Любила слухати, як вночі дихає хата. Любила сидіти на порозі й дивитися, як світ повільно міняється без її участі. Вона ще не знала, що вміє запам’ятовувати миті так, ніби складає їх у невидиму скриню всередині себе.
Того року вона вперше відчула, що життя це не лише сьогодні. Що є щось далі, за пагорбами, за літом, за дитинством. Вона не могла цього назвати, але іноді серце стискалося без причини, не від страху, а від передчуття. Поки що світ був простий. Поки що її чекали лише ігри, біг, сміх і материнський голос, який кликав додому, коли сонце вже торкалося обрію.
Поки що.