Калинові вірші

Забута дорога

Доброта — мов загублене слово,
Що розтануло десь у пітьмі,
А довіра зів’яла раптово,
Наче квіти у чорній зимі.

Світ наповнився болем і криком,
Брехня стала звичною всім,
І людина ховається тихо
За холодним обличчям своїм.

Ні жалю вже в очах не лишилось,
Ні тепла у байдужих серцях,
Наче людство від себе закрилось
І забуло про світло в думках.

Перехожий пройде і не гляне
На дитину, що плаче одна,
А мандрівник утомлений впаде —
Та ніхто не почує слова.

Що ж з нами сталося нині, люди?
Чом добро стало дивом для нас?
Ми самі загубили ту віру,
Що колись зігрівала весь час.

Ми боїмось дивитися в очі,
Бо у правді ховається біль,
Та вдягаємо маски щоденно,
Щоб не бачити власних могил.

Може, я від життя відстаю ще,
І не бачу “нового” життя?
Та не хочу, щоб серце людське
Загубилось у тінях буття.

Озирнімося, люди, благаю,
Зупинімось хоча б на хвилину,
Бо без щирості, віри й любові
Ми самі перетворимось в тінь.

Життя — довга і складна дорога,
Та у кожного є ще пора
Повернути у душі людяність
І почати усе з добра.

Подобається

#3700 в Різне
#814 в Поезія

Відредаговано: 23.05.2026