Розділ 3

***

Дар, аякже, мама увесь час вводила мене в оману… Її даром була я! Саме життя! І не важливо, чиє воно, твоє – прожите наповну, чи подароване дитині, чи збережене ворогові. Потрібно цінувати життя – наш головний дар і не потрібні нам війни!

Я плакала, чула шум вже ззовні і відчувала, як же зараз бракувало рідних… Бабусів, дідусів, батьків... І я зрозуміла, що шалено скучила за Антоном, який був поруч і був дорогим вже явно не як «просто друг». І свій дар я також зрозуміла і своє, напевно…

Чиїсь руки обійняли мене, як я зрозуміла через сон і почали стирати сльози. Я зрозуміла, що кохаю ці обійми…

Антон, а саме він з запасною ключ-картою приїхав до мене з самого ранку, коли я не прийшла на ратушу і дізнався все з моїх вуст. Не заперечуючи повірив мені, а потім підтвердилося від маминого керівництва, що її більше…

За який час чергова війна закінчилася. Тато, який виявився живим, повернувся з полону. А я, яка знала тепер справжню цінність життя знову стояла на ратуші, в обіймах вже мого чоловіка і дякувала Богу, що все закінчилося…

– Ти ж тепер і не подумаєш стрибати? – питався внутрішній голос, який знову лився, як з радіо.

– Нізащо! – відказала сама собі, дужче кутаючись в обійми коханого. – І зроблю все, аби таких думок не було більше ні в кого!

Схід сонця виднівся на горизонті, я погладила живіт, в якому ріс мій найсильніший дар – нове життя.