Розділ 2

***

Після навчання (а я ще навчалась – випускний клас!) в той самий день, попрощавшись з Антоном і поправивши неслухняне темно-русяве волосся з зеленкуватими пасмами, я попрямувала додому, аби нарешті розкрити заповітний подарунок від друга.

Та не втрималась і прямо посеред вулиці розірвала конверт, з якого випала крихітна відеокарта та складений листок і одразу впізнала мамин почерк!  Вона інколи шкрябала щось на листках, зшивала їх у щоденнику. Я бачила, як вона ховала той щоденник під подушками, та ніколи сама не наважувалася зазирнути у нього… Тож звідки у Тоні такий дарунок?

Я набрала його по відеокарті, навіть не посмівши прочитати далі дати та назви дня тижня.

– Ти здурів? – навіть не привіталася я для ввічливості. – Де ти взяв сторінку з маминого щоденника?

Проігнорувавши карту, яку вирішила глянути потім, ще раз зиркнула в листок.

– Дата ж нова, а я не отримувала від мами ні звісточки останнім часом. Як? Просто як…?

– Як я зрозумів – ти відкрила конверт не вдома? – перебив мене Тоні, також не привітавшись.

– Так, не стрималась… Але яке це має значення? Звідки лист у тебе?

– Будь-ласка йди додому і уважно прочитай його, – проігнорував моє питання друг, – поки я сам не затягнув тебе туди.

Він скинув виклик, а я так і стояла посеред вулиці з виряченими очима і плямкаючими з розгубленості губами.

Чимдуж пробігла додому (так, засобами пересування я нехтувала, нащо мені виснажлива для планетних ресурсів плазмова машина?), пробігла очима лист і увімкнула легким доторком відеокарту, бачачи спогади чиїмось очима:

«– Якби я була вагітна, то ти б бавила? – звернулась до мене одногрупниця Настя. У неї було довге волосся, яке вона фарбувала то коричневою, то чорною фарбою, вона була одягнена у червоні новомодні штани і сорочку в квіточку.

Настя була ще тією зірвиголовою: вона не боялась жартувати на будь-які теми, братись за різну роботу чи розмовляти з будь-якою людиною і все це – повна протилежність моєї поведінки.

Настя зробила тест на вагітність, але той виявився негативним, тож вона домалювала червоною ручкою ще одну лінію, сподіваючись розіграти свого хлопця, так само, як перед тим розігрувала одногрупниць.

Е-ем, як би пом’якше виразитись? – Це була б ТВОЯ дитина, але я не проти інколи навідуватись в гості, – посміхнулась у відповідь я.

– А ти плануєш дітей?

– Рена ще сама дитина, – відповіла замість мене моя найкраща подруга з щирим ім’ям – Надія. І вона була права.

!О йой, Рена – це ж моя мама, тож зараз я бачу спогад її очима!

Я знову посміхнулась. З Надею ми дружимо ще зі школи, вона добра, весела і романтична, я б навіть сказала – по особливому романтична. Вона могла бути одягненою у спортивний костюм на фізкультурі, але все-одно бути максимально причепуреною: темно-коричневе волосся, підстрижене під каре, старанно накручене бігудями, підліткове молоде личко намазане тоналкою, вії – тушшю, а тоненькі губки – помадою. В дні без спортивного костюма, у довгих відкритих платтях чи діловому «офісному» стилі ( біла блузка і спідниця, чи чорні брюки), незмінним атрибутом завжди були каблуки. Взуття на 15-21-сантиметровому каблуці, на якому я б і двох кроків не ступила, Надія носила з грацією лебедя і гордо ступала по коридору училища, мов на подіумі, чим і приваблювала всіх можливих залицяльників – від однолітків до чоловіків солідного віку, котрі часом не давали проходу бідній дівчині. То засипаючи подарунками, то невгамовними дзвінками, ба, навіть і переслідували, після чого Надя довго «відходила» кажучи, що більше не матиме справи з «тими дурними чоловіками»…

– Настя, які діти? Ти сама, куди спішиш?

– А що? Ти знаєш який у мене хлопець? В нього є своя машина, на якій він мене постійно катає, купляє все, що я захочу. Ось на заправку ми їдемо, він каже: «Хочеш хот-дог?», «хочеш попити?» і купує то мені і все-все, що я кажу – виконує! Чи десь відвезти, чи ще щось таке. А хату яку має, мама мія!

Я закотила очі.

– Машина, то ще не головне, – втрутилась в її монолог Надя. – Головне щоб любив, поважав і оберігав, – романтично повела подруга, в кінці розсміявшись. – Ну і подарунки щоб дарував!

Усі троє ми розсміялись і розсілися хто куди, адже коро починалася ще одна «пара» в нашому училищі.

Я – тиха «відмінниця» в старому обшарпаному одязі (ніколи не слідувала за модою), з довгими русявими косичками по обидві сторони, не хватало ще шаблонних круглих окуляр з товстим склом, які я невпинно б поправляла запиняючись, але, на щастя, зір у мене 100%!

Зручно вмостившись біля Наді, або в самотності за партою, я фантазувала чи мріяла, що чекатиме нас і таких як ми попереду?

Хто, як пророчили вчительки в училищі, завагітнів ще на першому-другому курсі, чи ще завагітніє? Хто піде вчитися «вище», а більшість одразу по завершенні навчання (або і під час нього) вже знайде собі роботу, або вийде заміж чи, можливо, скотиться в якусь прірву…

Ніхто не знає напевне, але я, ще на той момент, мала львівська відьмочка, вже мала купу ідей і бажань якось змінити цей світ на краще, врятувати планету, чи просто зробити бодай кількох людей щасливішими. Як диктує життя: починати потрібно з себе!»

Спогад перервався і я не зрозуміло втупилася в екран, який заміняв одну з стін моєї спальні. Ще раз пробіглася очима по маминих словах на аркуші.

«Манюня, якщо ти читаєш це і мене немає поруч, то Антон передав тобі мій подарунок. Я зараз дуже зайнята, а мій дар конче потребує розвитку. В цей важкий час, хочу підтримати тебе і допомогти розвинутися і твоєму дарові, який, на мою думку ти маєш сама зрозуміти.»

Я. Нічого. Не розумію.

Важкий був день, так ще і головна біль чомусь почала дошкуляти. Я дошкутильгала до ліжка і протягши ноги – заснула.

Посеред ночі щось скрипнуло.

– Мама!

 Не знати чому скрикнула я і зістрибнула з ліжка. Мама, котру, я чомусь бачила напівпрозорою торкнулась до мене і я все зрозуміла.

Її не стало, сьогодні, як і її привида, котрий прийшов прощатися.