Пісня хвиль

Калина мовчки вислухала переказ розмови Перелесника з чаклункою. Вона насилу звелася на лікті та тихо запитала:

— Ми справді зможемо бути разом, якщо я...?

— Так. – миттєво відповів Перелесник. – Мабуть. Не знаю.

Дівчина з тяжким видихом опустилася на подушки, обмірковуючи почуте. Врешті... Вона загине у будь-якому випадку. Їй все одно не вдасться втекти від смерті. Мабуть, захлинутися водою краще, ніж просто лежати та чекати кінчини. Вона надасть перевагу втопитися, аніж повільно помирати у ліжку.

— Я згодна. – глухо сказала Калина, заплющуючи очі.

А по щокам потекли гарячі струмки.

***

Вони вдвох стояли на березі.

Земля була вкрита дрібними гладенькими камінцями, які бридкою прохолодою кололи ступні босих дівочих ніг.

Вона повільними боязкими кроками наблизилась до води, ледве тримаючись на тремтячих ногах. Вода була крижаною настільки, що волосся на руках дівчини ставало дибки. Холод перетворився у гострі безжальні голки, які з силою впялися у її шкіру. Мокра сорочка прилипла до тіла. Калина зайшла у річку по пояс, востаннє ковтнула слину та дозволила тілу піддатися течії. Хвиля накрила її з головою.

Вона навіть не намагалася боротися з темною водою. Було навіть щось приємне у тому, як вона поступово заповнювала легені, виштовхуючи назовні повітря, що маленькими бульбашками лоскотало кінчик носа. Перед очима якийсь час стрибали рябі цятки, після чого все зникло. Раптом стало темно та самотньо.

Річка підхопила знесилену дівчину та потягнула її за собою, занурюючи у заспокоюючу порожнечу своїх глибин.

Тіло Калини знайшли мавки. Вони й покликали сюди Перелесника. Тепер разом лісова нечисть завмерла в очікуванні народження їм подібної. Тільки малі нявки зацікавлено бродили навколо утоплениці, боячись протягнути свої рученята до її посинілої крижаної шкіри.

Нявки з переляканим вереском відскочили від тіла Калини, коли зсередини нього з'явився молодий паросток, що за лічені хвилини перетворився у високий розлогий кущ з сірою корою та лапатим листям.

Одна мавка прищурилась, морщячи бліде чоло, та повільно підійшла до куща. Її голова на якусь мить зникла за зеленими гілками. Вона витягла за руку зеленоволосу дівчину у довгому тонкому лахмітті, яка боязко тулилася до стовбура свого куща.

— Ховалась. – з усмішкою сказала перша мавка, тягнучи за собою другу. Майже, як дві краплі, схожу на неї саму.

Перелесник протягнув Калині руку, а та, з острахом торкнувшись його кінчиками блідих пальців, таки стиснула його долоню.

З тих пір розрісся по місцевості, а згодом і по всьому поліссю й лісостепу той дивний кущ, плоди якого були солодкими тільки в найлютіші морози. Стали його звати калиною.

І кожного разу, коли допитливі діти питали сліпу бабу Галку про калину, вона розповідала їм цю дивну і абсолютно брехливу історію.