В чаклунки

Калина, здавалося, слабшала не з кожним днем — з кожною годиною. Знесилилась настільки, що й вишивання покинула. Про всю іншу роботу й говорити не варто. Тільки й робить, що важко дихає, лежачи на печі. Кашель душить все частіше. Сил не вистачає навіть на те, щоб розтулити пересохлі губи. Поблідли вуста і очі втратили чорняву барву.

Перелесник тільки сидить поруч і не знає, чим зарадити.

Одного разу зважився й пішов до чаклунки, про яку розповідали мавки й лісовики. Набридли їй люди. Все ходять та просять всякого. Одному грошей дві жмені, іншій парубка приворожити, третьому порчу на сусіда навести, бо, бачте, пшениця у нього краще зросла.

Чаклунка спочатку допомагали всім, кому треба, допоки до неї не стали приходити натовпами. Надокучило їй таке життя. Інша нечисть казала, вона зачарувала болото на якому живе, так, що жоден смертний не пройде. Перелеснику боятись нічого, то й вирішив піти.

— А чого ж від мене хочеш? – питає чаклунка, вислухавши його розповідь. Вона потиснула плечима, мовляв: "Чим я зараджу?". – Сам з неї сили висмоктуєш...

Перелесник фиркнув.

— Що ж я зроблю з цим? – роздратовано поцікавився він. Юнак зітхнув, а його голос затих до ледь чутного шепоту. – Я кохаю її, зрозумій. І якщо є якийсь спосіб, щоб врятувати її...

— Звичайно є. – перебила його чаклунка. – От тільки... Я знаю, як врятувати її душу, але не тіло.

Перелесник спантеличено насупився.

— Ну й як ти збираєшся зберегти її душу?

Чаклунка глухо розсміялася неприємним скрипучим сміхом.

— Не я. Калина сама має вбити себе. Втопитись.

— І в чому сенс? Я питаю, як врятувати її, а ти кажеш, нехай втопиться?! Помічниця з тебе така собі!

Він вдарив долонями по столу, за яким вони сиділи. Чаклунка розлючено зашипіла, коли одна зі свічок перекинулась та згасла.

— Ти не хочеш почути мене, Перелесничку. – сказала вона, запалюючи вогник на згаслій свічці. – Чи задавався ти питанням, як мавки, з якими ти розважаєшся мало не щодня, стали такими? Чи знаєш ти, що змушує смертних дівчат перетворюватись на нявок та русалок?

— Всі вони утоплениці. – пробурмотів Перелесник, починаючи розуміти хід думок чаклунки.

— Вірно. Хто з кручі стрибав, хто під лід навмисне пірнав. Хай твоя Калина хоч в болоті втопиться, немає значення.

— Але ж вона хрещена. – заперечив Перелесник. – Вона не стане мавкою після смерті.

Чаклунка цмокнула язиком, закочуючи очі. Вона недбало махнула рукою, немов відмітаючи слова Перелесника.

— Спитай хоч одну зі своїх мавок. – кинула чаклунка. – Половину з них хрестили і що з того? Бігають собі лісом, з-за кожного каменя виють, проклятії... Про що це я? Так от, хрещена чи ні — байдуже. Суть в тому, щоб Калина погубила себе, а все інше — маячня.

Перелесник зітхнув, гірко кривлячись.

— Вона не погодиться.

Чаклунка потиснула плечима.

— То вмов. А, як ні. – вона задмухала найблищу свічку, як підтвердження моторошності своїх слів. – Вона помре і ти більше не побачиш її. Ніколи.

— А є інший спосіб? – поцікавився Перелесник. – Я навіть життя заради неї віддам, якщо треба.

Чаклунка знову зареготала. Та сміх той був гірким і невеселим.

— Яке життя, Перелесничку? – запитала вона, співчутливо хитаючи головою. – Ти мертвий. Я мертва. Мавки мертві. Ніхто з нас не живе, голубе мій. Ми нечисть, мари, які, чорт знає чого, застрягли на межі двох світів.

Перелесник зиркнув на неї з-під копиці вогняного волосся та, вставши з місця, вийшов з чаклунчиної хати. Вона тільки зітхнула та вкотре похитала головою, провівши його поглядом...