Чи мій чоловік?

Вже й півні проспівали. Хутір прокинувся. Ранкове сонце гріло спини худобі, а вітер грався колоссям у полях.

— Все в дорогу зібрала? – запитав чоловік у Калини, перекидаючи через плече невеликий клунок.

Дівчина тільки кивнула, бо сльози заважали сказати хоч щось. Не хотілось чоловіка надовго відпускати. Та ще й так далеко. Місто — не близький світ.

— Не плач. – трохи м'якше попрохав чоловік. – Повернуся днів за три, а то й менше.

Провела вона його аж на край хутора.

— Бувай, Калино. – кинув наостанок чоловік.

— Бувай, Микито.

Ось майже тиждень пройшов, як Микита в місто пішов. Не повертається все. Гудить хутір. А чи не сталось чогось? Чого пропав? Куди дівся? Хтось казав, наче бачили його мертвим. І до міста дійти не встиг. Обікрали чи щось таке...

Та не вірить Калина язикатим сусідам. Все чекає.

Перелесник теж все те чув, бо останнім часом не повертається до лісу. Все біля хутора у якихось кущах сидить, собак місцевих дражнить запахом своїм нечистим. Таки правду люди казали. Вмер Микита. Одна мавочка Перелеснику всі вуха прогуділа про те, як налякалася, коли побачила тіло якогось молодика в яру, що попід лісом.

Не стримався нечистий, така вже мила душі йому Калина була. Обернувся Перелесник Микитою. Ще й сорочку на собі розірвав, ніби дійсно від яких шибеників утік.

Не чується Калина від щастя. Плаче та хреститься вдячно. Вернувся чоловік і спасибі Богу.

— Казала ж, – не перестає щебетати вона, бігаючи навколо Перелесника, а гадає ж, що чоловік її. І за стіл його садовить, і годує. То всміхається радісно, то сльози втирає. – Казала людям, прийде мій Микита. А мені: "Помер, та й помер"!

А Перелесник все слухає її і ніяк не наслухається. Не щебечуть так мавки в лісі. І русалки не так співають на ставку чи болоті, як Калина співала. Пряде — співає. Підмітає — співає. Пере — співає. Вишиває — співає.

Спитав колись нечистий, себто Микита, як її вишивання. Калина поглянула на нього здивовано, урвавши пісню.

— Відколи тобі цікаве моє вишивання? – наче й з щирою цікавістю, та не без підозри питає дівчина. – Наче гарно, не знаю...

— Покажеш?

Дивиться Калина на чоловіка й дивується. Змінився її Микита. Допомагає в усьому. Як не дрова рубає, то траву косить. Як не траву косить, то тин підлагодить. І те, і се. Все робить.

Тільки не горне більше до себе Микита жінку свою. Кожного разу, як сяде Калина до нього, він одразу ж скочить з місця та ще якої роботи шукає. Руки зайняти. Похнюпиться дівчина, але мовчить. Мовчить та думає. Чому не голубить її чоловік? Чому не дає покласти голову її русяву на своє плече? Чому уникає руки її?

Не витримала Калина, спитала одного дня:

— Чим не мила я тобі, Микито?

Й зазирає йому в очі, а саму сльози душать. Та як відхитнеться від нього Калина, як зрозуміла, що очі в нього не людські. Чорніші неба нічного та з вогняними іскрами-бісиками.

— Перелеснику! – крикнула вона розпачливо. – А з Микитою ти що зробив? Невже ж вбив мого...?

Та плаче, як не в себе. Сльози росяними краплями крапають з її підборіддя. Вона важко осіла на лаву та закрила біле лице руками. А що ж люди скажуть? З нечистим жила. Та де ж таке бачено?! Помре. Помре вона бідолашна й не згадають, як звали. Витягне з неї життя Перелесник. А вона сама ж пустила... А вона ж гадала, що кохає...

— Не вбивав я нікого. – пробурмотів Перелесник.

— Справді?

— Справді. – відповів він. – Я ж кохаю тебе, Калино. Та й я миліший тобі твого чоловіка, хіба ні? Невже виженеш мене?

Вона поглянула на нього крізь сльози, вагаючись з відповіддю. Все ж мав рацію нечистий. Ніколи не був їй милий Микита. А Перелесник... Що як він дійсно кохає її?

— Ні. – врешті відмовила Калина. – Ні, не вижену.

Вона хотіла всміхнутись та раптовий кашель здавив груди, ледь не вибивши дух. Дівчина зігнулась навпіл, поклавши важку голову на лаву, не перестаючи кашляти. Вона тяжко вдихнула, коли напад нарешті пройшов. Стало трохи легше, але її плечі все одно надто часто піднімалися-опускалися.

— Калино, ти чого? – збентежено пролепетав Перелесник, сівши навпроти. – Ти в поря...?

Він не договорив, раптом зрозумівши, в чому ж справа. Та це він сам витягує з неї життєві сили. Але хіба ж може Перелесник вдіяти щось із цим? І знає, що винний, проте й зробити з цим нічого не може. 

Але і смерті Калини теж не хоче.