Подарунок

Він журливо скривився, навіть вогники його вбрання трохи поблякли. Стало йому раптом цікаво, до кого ж так поспішала ця дівка. Певне, в дома чекав хтось. Чи стара немічна мати, а чи сестра-брат маленькі?

Не втримався нечистий від цікавості, зазирнув у вікно.

— Ти де була? – питав у дівчини молодий чоловік. Брови його гнівно звелися докупи.

Вона присоромлено опускає голову. В очах знову блищать сльози. Слова її тихі й несміливі.

— Та ти ж сам мене аж на ту річку відіслав.

— Рота закрий! – гаркнув чоловік, замахуючись правицею.

Дівчина переполохано заплющила очі, без крику стерпівши ляща. На білій щоці лишився гарячий слід грубих пальців. Вона з плачем втекла до світлиці. Всю ніч ридала біля свічки, питаючись в Бога, чим же не мила своєму голубу, що він так часто злиться на неї.

Перелесник, який бачив все те, аж заіскрився від люті. Мало тин не підпалив, такі вогні з нього летіли. Образливо йому стало за дівчину. Хіба отаким живий чоловік має бути? Жінку свою так не поважати... Гаразд, не шануєш її, та нащо ж бити?!

Та Перелесник мертвий і той, кращий! Як сказала мавочка не лізти до неї, то він і відступить мовчки. Як прогнали польові русалки зі свого колосся, так і на правду, він сам тоді винен був. Якщо наказали водяниці з їхнього ставка води не пити, він і не буде, бо гризтися з ними все одно, що вдруге вмерти!

От тільки ніхто з тих бісових дочок не прав йому речі й обідів не варив. То як смертний чоловік може підняти руку на тонку дівчину, яка тільки від матері нещодавно відхилилася? На жінку, що душі в ньому не чаїть?

Сплюнув нечистий мовчки, аж трава пожухла, та яскравою іскрою у небо поринув.

Прокинулась дівчина з самого рання, ще й зірки не зійшли. У двері хати хтось наполегливо стукав. Зірвалася вона з місця відчиняти ранковому гостю та так і завмерла на порозі.

Стояв перед нею рудий юнак із лісу, мерехтячи чорними очима без зіниць. Він якийсь час стояв, ховаючи щось за спиною. Та Перелесник все ж протягнув їй павутиння з нанизаними на нього крапельками води.

— Це ранкова роса. – прошепотів він, передаючи павутинку дівчині.

Вона тихо охнула, обережно беручи до рук тонкі ниточки. Хоч би не розірвати... Шкода, якщо зіпсує таку красу.

— Дякую. – радійно каже вона та вже простягнула руки, аби вдячно обійняти юнака.

Він нажахано відстрибнув, піднявши перед собою долоні.

— Обіймеш — загинеш. – попередив він. Сум грав струнами його голосу.

Дівчина тихо й розпачливо зітхнула, теж відходячи назад. Вона з острахом озирнулась через плече, коли чоловік щось сонно пробурмотів.

— Слухай, не ходи більше до мене. – попрохала вона Перелесника. – Нічого мертвому з живою водитись. Не треба я тобі. Ще й мій чоловік...

— Але ж... Як хоч звати тебе?

Дівчина відкрила рота, але тільки злякано сіпнулась, коли почула знайомий голос. Чоловік прокинувся.

— Калино! – донеслося десь з глибини хати. – Кого там принесло в таку пору? Де ти?

— Нікого! – крикнула у відповідь вона. – Йду вже, мій голубе!

— Калино, я...

Не закінчив Перелесник, бо двері перед ним знову зачинились. Дівчина зойкнула, коли пальці раптом стали мокрими. Краплинки роси на тонкій павутині чомусь полускались...