Зустріч

Надворі пахло весною. Повітря було наповнене ароматами раннього квіту та зелені. Сонце майже не гріло. Проте, після довгої зими тепло, хоч і таке благеньке, але все ж бажане. Річка весело гуркотіла, розбиваючи й несучи сильними потоками залишки тонкої, майже повністю розталої, криги.

Йшла від річки тієї дівчина. Несла вона поперед себе мідницю повну, вже чистої, білизни. Тупцяла незграбно у старих чоловікових черевиках, які наскрізь промокли. Пальці її подубли від довгого прання у крижаній воді. Марно вона намагалася розтерти плечима щоки, щоб хоч якось зігрітися.

Завернула на стежку. Ту, що прямо попід лісом стелилась. Хоч і страшно дівчині, але вона все одно йде, уважно слідкуючи поглядом за петлястою стежиною, щоб не збитись ненароком з дороги. Все ж таки перший раз ходить цими краями...

Цілий день згаяла з тим пранням! І нащо, питається, пішла в таку далечінь? Нащо аж на цю річку, коли біля самого хутора є навіть ще краща? А до хутора ще так далеко... Он, і темніє вже.

Десь вона не туди таки повернула, бо раптом помітила, що більше не бачить перед собою рідний хутір, що досі виднівся десь на лінії горизонту. Самі дерева кругом темні і високі. Десь загукала нічна пташка. На небі, що вже встигло вкритись дрібними зірками, зненацька щось блиснуло та довгою вогнистою лінією опустилося до лісу, торкнулося крон дерев та з гучним гупанням осіло на землю.

З переляку впустила дівчина з рук мідницю. Налякано закрила рота долонями, аби стримати крик, коли з-за найближчих кущів вийшов вродливий молодик. Він гидливо обтрусив руки об своє вбрання, яке, здавалось, палахкотіло справжнісіньким вогнем. З його сорочки осипались мерехтливі полум'яні іскри. Проте, вони з тихим тріском гасли, як тільки торкалися землі.

Дівчина тремтячими пальцями витягла з-під свитки хрестика та гарячково зашепотіла:

— Богородице, захисти від всіх нечистих! Ісусе, порятуй бідну душеньку мою!

Юнак лише насмішкувато фиркнув, химерно сяючи чорними очима, що визирали з-за копиці рудого волосся.

— Між іншим, то ти до мене в ліс прийшла! – кинув він, гордовито задираючи носа. А потім посміхнувся ще ширше. – Та й не боюся я ні Суса, ні Чудородиці твоєї!

Точно нечисть перед нею стала. Правду таки сліпа сусідка, баба Галка, казала. Не може нечистий правильно Божого імені мовити.

— Я знаю, хто ти! – мало не крізь плач каже дівчина. – Перелесником звешся. Невинних дівчат зваблюєш, а потім силою їхньою живишся. І зі мною так зробиш! Бідолашна голівонька моя-я-я...

Та як зайдеться тихим плачем, не зводячи переляканих очей з Перелесника. Той обійшов її колом, роздивляючись пильно.

— Та кому ти треба! – врешті каже він. – У мене цілий ліс мавок. Що мені до живої дівки?

Він помовчав трохи, спостерігаючи за тим, як дівчина гіркими слізьми вмивається.

— То ти заблукала?

— Так. – тихо відказує вона, опускаючись на коліна та складаючи у мідницю білизну, що випала. 

Чоловік сваритеметься, як побачить її знову брудною. І виступили нові сльози і через раптову жалість до себе, і через страх перед власним мужем. І нащо він тільки зіслав її аж сюди? Сам ліс та каламутна річка, ще й нечисть кругом.

— Ти не з того хутора, що під пагорбом? – питає Перелесник. Дівчина мовчки кивнула. Юнак дивився на неї з-під примружених повік, неначе вагаючись. Врешті, махнув він рукою, закликаючи йти за ним. – Ходім, проведу вже.

Вона замислилась на хвильку, вагаючись. А потім все ж пішла за ним. Не ночувати в лісі врешті-решт? Швидко вони дійшли до хутора. Висохли дівочі сльози від веселих байок Перелесника. Ну й маячню ж він несе! То про п'ятиногу собаку, що ганяє кур з жіночими обличчями, то про безголову корову, що вином, а не молоком доїться. Кумедно всю дорогу з ним було, не зчулись, як і до хати добрели.

— Все, далі не йди. – каже дівчина, хоч і не без жалю. До душі їй була милість нечистого. – А то побачить ще хто...

— Зажди... – хотів зупинити її Перелесник, та вона втекла вже до хати, грюкнувши дверима.