Сліди обривалися перед високим муром. Я пробував закидати гак на верхівку, але стіна щоразу ніби випростовувалась уверх. І ніякої шпаринки. Тільки кремезні ворота в мурі, що огороджував якусь дивину посеред барханів сонячної пустелі.
Довелося гупати у ворота, які виявилися не запертими. Але за ними стояла суцільна мовчазна темрява. Спочатку встромив руку. Потім повністю зайшов у млу. Запона-морок змінилася морем світла, пальмами, фонтанчиками, біля яких прогулювались златокудрі дівчата. Одна з них порівнялась зі мною, привіталась і запросила:
– Ідіть за мною. Господар уже зачекався.
Я не зрушив.
– Чого заклякли? – посміхнулася дівчина.
– Надто схоже на сон, – знизав плечима.
Зненацька вона припала до моїх губ.
– І це також? – поцікавилась після поцілунку.
– Ні. Такі приємні ще не снилися.
Довелося попрямувати за нею до палацу, що заховався в тіні пальм посеред оазису. По дорозі зауважив ряд статуй: дві жіночі та з десяток чоловічих. В останньому камені я взнав розшукуваного мага. Не хотілося б опинитися наступним каменем, хоча я й не маг. А з чарівного маю всього перстень, що обороняє від чар, і шаблю, що їх рушить.
Євнухи на порозі навіть не запитали, куди це прямую зі зброєю. Посеред просторої зали палацу на подушках біля кальяну сидів чоловік, погляд котрого улещувало з десяток танцівниць. Чоловік запропонував присісти поряд із ним. Занесли стіл із напоями та стравами.
– До чого такі почесті? – не второпав я.
– Як чому? – здивувався чоловік. – Ви – перший гість за тисячоліття, що прийшов не за моєю чарівною лампою.
– Добре, гість, але випадковий. Оскільки гнався за одним магом без наміру відвідати вас.
– Хай там як, все одно радий вас бачити. Мене звати Аладін. Хоча, можливо, ви про мене чули.
– Салім, – відрекомендувався і я. – Чув, але загалом казки. Дійсність виявилася більш несподіваною. Можна фруктів?
– Пригощайтесь, – знову запросив господар.
На скатертини прямо з повітря з’явилися фініки, виноград, персики. Великі й соковиті. Я спробував і вигукнув у захваті:
– Ніколи ще таких славних фруктів не їв!
– Куштували, – усміхнувся Аладін. – Чи уявляли собі такі. Так що за маг спонукав завітати до мене?
– Надзвичайно лихий. Навіть інші злі чаклуни нажахані його жорстокістю.
– Настільки, що звернулися по вашу допомогу?
– Ні. Я шукав його, щоб помститися, – я вдав, що задивився на танцівниць.
– Я знаю, хто ти, – прошепотів Аладін.
Я й бровою не повів. Надто багато хто так говорив і всі помилялися.
– Ти – асасин, – підморгнув господар.
– Але як? – ворухнув я одними губами.
– Це все лампа, – продовжив він. – Може розповісти про все, що знаходиться навколо неї на тисячу кроків. Але з цими магами, справді, клопітно. Постійно намагаються вкрасти лампу. Тому весь час тримати її при собі. І твій маг, до речі, також не виняток. Прийшов за порятунком од справедливого покарання, але замість того, щоб просто попрохати притулку, жадав лише лампу. Через те й отримав по заслузі, як і решта. Так що можеш вважати своє завдання виконаним.
– Мені потрібна його голова для доказу.
– Буде. Якщо розважиш старого Аладіна. А там тобі може вже й не захочеться мене покидати. Адже до щастя швидко звикаєш. А я, як бачиш, влаштував собі рай на землі.
Він запропонував позмагатися в шахи. Відмовляти гостинному господарю було вкрай незручно, щоправда потім все ж поділився міркуваннями:
– Не полюбляю грати в шахи. Якщо уявити їх за справжніх людей, то це буде чи не найжорстокіша гра.
– Неймовірно. І це каже найманий убивця, – здивуванню Аладіна не було меж. – Колись я був злодієм. Успішним. Аж занадто. Бо зміг поцупити чарівну лампу. Але й тоді я не замислився, погано чи ні красти.
Я переміг разів із п’ять. Але господар чомусь радів поразкам більше, аніж я виграшам.
– На жаль, тут ніхто краще за мене не грає, бо не має саморозвитку, хоч як би я не старався, – пояснив він.
Надворі все не темніло, хоча я вже куняв, наче добу не спав. Коли проґавив ферзя, Аладін зітхнув:
– Мабуть, ви втомлені з дороги й вам не завадить перепочинок.
– Не відмовлюсь.
До спочивальні мене відвела та ж дівчина, що зустріла біля воріт. Вже на порозі я покепкував:
– Негоже відразу намагатися вбити першого незнайомого чоловіка.
– Чому ви так вирішили? – перелякалася вона. – Навіть на гадку не спадало.
– Отрутою любові на вустах.
Дівчина зашарілася:
– Вибачте, будь ласка. Господар дуже суровий до зволікань, а я нічого не зуміла більше придумати тоді, щоб змусити вас іти за мною.
– Хіба за таке вибачаються? – зупинив я стрімкий потік її виправдань. – За подібне лише вимагають дій у відповідь.