На Спаса
- Маковійчику, - виглянула з хати дев'яностодвохрічна Гафія Пасічник. - І де тебе доля в таке свято носить? - бурчала старенька, переступаючи через невеличкий поріг. - От тільки Юрко й подбав, щоб моя старість не перечепилася. Вона ще раз глянула на виступ. Згадалося, як онук вирішив поміняти двері, як сам вимірював, щоб, боронь Боже, бабуся не зашпорталися. Жінка підійшла до груші. Крекчучи, оглядала дерево з кожного боку.
- От, подруго, й дочекалися Спаса.
Жінка присіла на стілець, який спеціально для бабусі приладнав онук.
- Щось мовчкувата ти стала, - продовжувала споминами чіпляти. - Старієш. А от як були ми молодими, то ти не раз у свій затінок ховала мою любов. А тепер анішелесь. Покручені гілочки як і мої ручечки, - глянула на свої руки, вкриті борознами долі. Минулося. Гай-гай!
Мабуть, Гафія ще б згадала немало зі свого життя, якби у спогади не ввірвався правнук.
- А що це вам не спиться? - по-серйозному поцікавився. - Ще можна б кісточки під ковдрою гріти, а ви вже з грушею ляси точите. Він наблизився й дбайливо накинув на плечі лейбик, який прихопив, коли виходив із хати.
- Ти ще б рукавиці виніс, - раділа такій увазі правнука.
- А що! - засміявся Матвій. - Прийшов Спас - готуй рукавиці про запас.
- Воно то так, - задумано промовила Гафія. - Тепер не той клімат, як за моєї молодості був.
Треба бути готовим до всього. А поки ми тут язиками теліпаємо, то безбожна Параска всі яблука визбирає.
- Нє, - засміявся хлопчина. - Цьогоріч не вспіє.
Матвій кинувся до альтанки й виніс кошик із яблуками.
- Вибирайте, яке на вас дивиться, - запропонував, підсуваючи.
Гафія милувалася плодами. Червонобокі, вмиті вранішньою росою, яблука манили, спокушали.
- Не по моїх зубах така краса, - всміхнулася одним зубом. - Не годиться сьогодні неосвячене їсти.
- Так освятимо. Бабуся Оксана вже кошик зібрала, - доповів Матвійко.
- Слухай, Маковійку, а папірку поклала? - хитрувато примружившись, запитала Гафія.
- Із тої яблуні, що на межі з Колодяжними?
- Бабуню, пам'ять у Вас дівоча. По-перше, я Матвій, а не Маковій, а по-друге, вчора дядько Дмитро Колодяжний сам приніс і меду, й яблук, - по-хлопчачи доповідав правнук.
- От сказав! Коли я дівкою була, - засміявся прабабусин зуб. - То я для порядку перепитала. Нелегко мені, пригнутій літами, давати всім раду, - витираючи кінчиком хустини очі, сумно проказала.
- Та-а я розумію, - протягнув Матвійко. - Порядок у родині мусить бути. Мені також нелегко - однин чоловік на хазяйстві. От як повернеться татусь, то тоді й обіпремося на міцне чоловіче плече, - по-дорослому міркував хлопчина.
- А як воно там? Мама ще не повернулася? - запитала Гафія.
- Мають бути сьогодні. П'ята доба, як у дорозі, - знаюче проказав.
- Аби щасливо. А то при надії, - загадково прошепотіла жінка.
- Та ні. Там Надії нема. З нею поїхала тітка Ксеня, - глянув здивовано Матвійко.
- Я знаю, що кажу, - підводячись зі стільця, відповіла старенька. - За місяців сім якраз бузьки принесуть Маруську.
Хлоп'я, загинаючи пальці, промовило: "Ти диви, якраз березень! А чому Маруську? Якщо й буде сестричка, то Гафійка!"
- Може й Гафійку, - розчулено погодилася. - Одну Бог забере, а іншу пішле, - крекчучи, жінка подалася до альтанки.
- Бабуню, не тисніть на жалість, - змахнув і собі сльозу. - Вам ще жити й жити! Ви ще свою обіцянку не виконали, - хитренько заглянув у вицвілі волошки правнук.
- От стареча моя голова,- зупинилася Гафія. Вона засунула руку в кишеню лейбика й дістала конвертик.
- Міг би й натякнути, коли плечі прикривав. Сказано, що пам'ять дівоча, - бурчала, віддаючи конвертик правнукові. - З учорашньої пенсії. А що, ще багато тре'на ту балалайку?
- Та тре', - усміхнувся. - Вам ще жити й жити!
- Якщо так, то буду триматися, - повеселіла. - Аби тільки обузою не стати, - промовила й нога за ногу посунула до альтанки.
З літньої кухні вийшла Оксана. Вона чула розмову матері й онука. Останнім часом та все частіше просилася до Бога. Відколи загинув в Афганістані син, жінка змінилася. Біль утрати тягарем нависав над усім. Більше печалилася, ніж раділа. Онук і правнук стали сенсом життя. З невісткою жила душа в душу, бо сама добре пам'ятала, як воно було піти за чоловіком. Оксана підійшла до матері, допомагаючи примоститися у кріслі-гойдалці, яке змайстрував для бабусі Юрко.
- Розбалуєте Матвійка, - прикриваючи ноги пледом, - прошепотіла жінка. - На кожне свято конвертик.
- А мені нащо ті гроші? - усміхнулася. - Як помру, то мусите поховати. А ми з ним домовилися, що тре' жити, щоб на оте чудо зібрати. Та й Юрасика хочу зі Сходу діждатися.
- Прошу Бога, щоб у здоров'ї і з миром повернувся. Приїде Наталя, то вже й розкаже, як там, - промовила Оксана. - Відпочивайте, а ми з Матвійком на службу сходимо, фрукти освятимо.