Горіховий Спас

- Маковійчику, й де ти вештаєшся ні світ ні зоря? -виглянула з хати дев'яностодвохрічна Гафія Пасічник, опираючись на ціпок. - Чекай-но, як тільки потрапиш під руку, то перепаде тобі на горіхи, - пригрозила, піднявши палицю й махнувши нею в бік вулиці. - Як тільки потрібна поміч, то всі як крізь землю провалилися, - бурчала, підходячи до старої груші.

- От тільки ти мене й дожидаєш, сестро, - присідаючи на пеньок, - пожалілася старенька. - От так і ти. Коли родиш грушечки, то збігаються всі як оси на мед, а як не стало плодів, то вже й нікому не потрібна, - роздумувала бабуся. - Відсвяткували Спаса, то вже можна й не шанувати нас, - приказувала. Вона дістала з кишені лейбика невеличкий платочок і промокнула куточки очей. - Та, - протягнула. - Старість не радість.

- І хто б це про старість говорив? - задзвенів голосочок улюбленого правнука. Ви ж казали, що слова "старість" нема, а є тільки "мудрість".
Матвій підійшов до рідної, чмокнув у щоку.
- Зі святечком, бабуню! - привітав і поставив кошик біля її ніг. - Знаю, що перепаде мені на горіхи. То щоб не було вам клопоту, - спозаранку назбирав, - лукаво прищурив очі й заглянув у бабусині вицвілі волошки.
- От хитрунчик, - усміхаючись, любувалася жінка урожаєм. - Із дідового? Матвієвого?
- Так, - уродив нівроку, - по-дорослому відповів правнук.
- Як уродило на на цьому дереві, то вже голоду не буде. Легка була рука в мого діда Матвія. Царство небесне йому, - промовила спогадами й перехрестилася. - Багато горіхів на Спас — через рік запасешся хліба про запас.
- Ану, надсип мені в подолок, - попросила, розправляючи складки на вишитому нижнім краєм фартуху.
Матвій щедро сипанув горіхами.
- Так я і знала! - засяяла одним зубом радість старенької. - Взяв на ум, що треба й лісових горішків нарвати, - раділа, перебираючи плоди в подолі.
- Та ні! - піджартовував малий. - Подумав, що від лісових менше перепаде.
- І в кого ти таке вдалося? - запитливо дивувалася?
- Ви ж казали, що в прапрадіда Матвія, - нагадало хлоп'я.
-Так і є, бо такий же маєш язик без кісток, - згідливо підтвердила.
- Бабуню, - так язик не має кісток, - не здавався Матвій.
-  Ану-ану, покажи свого? -  продовжувала гру слів Гафія.
Хлопцеві подобалася така гра, бо прабабуня завжди ділилася спогадами про своє життя-буття. Він висунув кінчик язика.
- Я ж кажу, довший. Дід Матвій ніколи намарне не розпускав язика, - засміявся бабусин зуб.
Малий зрозумів, що старенька бере його на кпини.
- Я, між іншим, - умію тримати язик за зубами, - ображено відповів хлопчина.
Споглядаючи як той переживає, Гафія почала змінювати тон.
- Та що ти, серденько, губки дуєш, - примирливо заговорила вона. - Характер у тебе точно Пасічників. Міцним горішком зростаєш!
- Так от чого я тебе шукала, - пригадувала старенька, змінюючи розмову. - Принеси-но холодної водички від Колодяжних. Мо' вже освятили.
- Добре, принесу, - згідливо кивнув головою.- Тільки віник підв'яжу.
Тільки тепер Гафія помітила біля пенька горіховий віник.
- Кажу, що в діда Матвія, - проводжаючи поглядом правнука, - міркувала старенька.
Сонце по-серпневому гріло, але не припікало. Півень поважно, по-господарськи, наглядав за обійстям. На груші час від часу дятел вибивав ноти тільки йому зрозумілої пісні. Обіпершись на ціпок, бабуся задрімала.
Матвій тихенько, щоб не тривожити рідну, залишив кружку з водою на лавці. Як тільки він почав давати задній хід, старенька розплющила очі.
- О! Який ти меткий! Не вспіла очі закрити, а ти вже з водичкою! - взявши кварту, почала смакувати. - Студена. Як за мого дівоцтва.
- Та я думав, що ви заснули, - почав пояснювати Матвій. - Шкода було будити.
- На тому світі висплюся. А то моя старість трохи дрімнула.
Вона поставила горнятко з водою на лавку.
- А що там Колодяжні?  Журавель-сторож стоїть? Засіяли озимину? Прийшла пора, - задумано промовила, не чекаючи на відповідь. -
Якщо журавель відлетить до Горіхового Спасу, то на Покрову буде морозно, а ні — так і зима зажде. А мій журавлик уже давно відлетів. Скоро і я до нього, щоб не заважати.
Матвій мовчав. Він знав, що як тільки сходить до сусідів, то бабуся починає згадувати всіх, хто "відійшов". Терпляче вичікував, коли бабуся "назгадується", а тоді і вставить свої п'ять копійок.
- Нема нашого господаря. На Сході. Там тільки кулями засівають, а кров'ю поливають.
- Засіяли. З поля повернулися. Запитували, чи можна до нашої бані. Горіхові віники мають припасені, - запитливо глянув на бабусю. - Дядько Дмитро цікавився, чи нема вістей від батька.
Гафія  глянула на хлопчину зболеним поглядом. Вона щоденно, у вранішніх і вечірніх молитвах просила Бога на повернення онука зі сходу здоровим і неушкодженим.
Не пожаліла війна Дмитра. Живий, але без ноги. Іловайськ залишив гіркий знак на все життя. Юнаки дружили зі школи, відслужили, в один рік одружилися. Як тільки сталася біда, не роздумуючи, зібралися на Схід. Усім селом збирали-проводжали. Пліч-о-пліч  виривали клаптик за клаптиком  української землі. Іловайськ. Дмитрові пощастило менше. Вкалічів. Юрко пішов на контрактну службу. Уже не зміг по-іншому.
- Бабуню, так що передати Колодяжним? - втрутився в роздуми правнук.
- А на що вони очікують? - поспішала від воріт усміхнена Наталя.
- У баню просяться, - відповів Матвій.
- Що значить, просяться? - звела брови від здивування жінка. - Ми з Колодяжними все життя родиною. - Зганяй і запроси на вечерю. Не будемо традиції порушувати
Гляньте, який хліб удався!
Наталя розгорнула рушник. Матвій одним скоком допоміг матері притримати хлібину. Запах свіжоспеченого хліба паморочливо розносився по обійстю.
- Матусю, а підпалок, із часником? - запитально глянув.
- Бабця Оксана принесе. Вона зустріла сусідку. Згадують, як із "горіхового" ярмарку полотно приносили, а потім хлопцям сорочки шили, - повідомила й направилася до хати.
- А чого це  ви в чужій печі хліб випікали? - наздогнало Наталю біля порога.
Жінка зупинилася й із півоберту випалила: "Бабуню, а чи може бути чужою материна піч?"
Не чекаючи відповіді,  заскочила в хату. Гафія зрозуміла, що сказала зайве.
За мить Наталя повернулася з ключами від бані і простягнула Матвієві.
- На, синочку, віддай і на вечерю запроси! - Ніщо не в силі традиції ламати.
Хлопчина взяв ключі й метнувся до сусідів.
Наталя, не підводячи очей на Гафію, хотіла повернутися до будинку, але  старенька вхопила її за руку і словами каяття промовила: "Не тримай серця, доню. Бовкнула зайве, не подумавши. Язик як помело. Піч у цій хаті також не моя. Усе життя в невістках прожила".
- Та я й не думала ображатися. Щось тривожно мені на серці. Юрчик мовчить", - відповіла, заганяючи слова тривоги в закутки душі.
Раптом у кишені заджеркотіло.
- Юрчику, ріднесенький, - засвітилися радістю очі Наталі. - Як там?
- Спитай, чи не голодний, - шарпаючи за рукав жінку, попросила Гафія.
- Ситий, - відповіла.
- Татусь, - до груші нісся Матвій.
Наталя віддала телефон синові.
Малий, вхопивши, почав звітувати: "Горіхів приніс, на віник зробив заготовки. Так, водою бабуню напоїв, ключі від бані віддав. Поки хліб із часником у дорозі".
Гафія, отримавши підтвердження, що онук живий, заспокоїлася. Вона не прислухалася до торохтіння правнука. Спомини накрили душу старенької. Перед очима постав білочубий син, якого вона провела в чужий Афганістан і більше так і не зустрілися. Здається, тільки народився Юрчик, а вже після нього з'явився новий пуп'янок на родовідному дереві. При надії Наталя. І вже незабаром бузьки принесуть маленьку Гафійку...
Вона кинула оком на пусте лелечине гніздо: "Повернуться. Дочекати б!"
Життєвість.