Квітневий день настирливо пробивався до кімнати. Весняний промінчик, знайшовши між шторами шпаринку, дістався до Максима. Хлопчина, ховаючи голову під ковдру, спросоння промовив: «Не набридай. Ще трішечки».
– Пора-пора, сонько, – зайшов до кімнати батько. – У селі бабуся й дідусь зачекалися. Зі святом. Нехай гарні вісті навідуються до тебе! До сніданку й у путь.
Традиційно, на Благовіщення, родина Журавських виїжджала до рідних. Цей день був сповнений обрядовості і спілкування.
– О! На село. З радістю, – відганяючи сон і смачно потягаючись, відповів Максим.
За годину новенький «фольксваген» нісся назустріч святу. Хлопчина, спостерігаючи за дорогою, захоплено вигукував: «Річка! О! Котики! А квітів стільки!»
Зупиняючи автомобіль, старший Журавський запропонував: «А давайте ряст шукати!»
– А чом би й ні?! – погодилася жінка. – Згадаємо молодість.
Олена й Андрій виросли на традиціях. Побралися, коли навчалися на економічному. Через рік народилася Мирося, яка наразі навчається у столиці. Максим знайшовся, коли їм було далеко за тридцять.
– Знайшов, знайшов ряст, – радісно вигукнув хлопець.
Роззувшись, він босоніж почав топтати кущик, приказуючи:
Топчу, топчу ряст, ряст.
Бог здоров’я дасть, дасть.
І ще буду топтати,
Щоб на той рік діждати!
Батьки підтримали малого. Олена, натрапивши на сон-траву, промовила:
Дай, Боже, діждати,
Сон-траву топтати.
Недалеко від сон-трави милував око первоцвіт. Вона нахилилася, зірвала квіточку й поклала за пазуху. Цей порух помітив Андрій і пожартував: «Чи не старостів чекаєш?»
– Та ну тебе. Скажеш, – заливаючись рум’янцем, відповіла.
– Я щось пропустив, – взуваючи кеди, запитав син.
– Та матуся згадала, як дівкою була, – з іронією в голосі проказав чоловік. – Натопталися? Поїхали.
Коли автомобіль рушив, Максим почав насідати розпитами: «Так, що там батько про старостів натякав? Може сеструха заміж збирається?
Вибухнуло сміхом.
– На Благовіщення, дівчата йдучи по воду, шукали первоцвіт. Вірили, коли знайдуть, то у цьому році прийдуть старости.
Зірвану квітку треба було покласти за пазуху й тримати до Великодня, коли вперше проспівають «Христос воскрес!» Після цього її клали за образи – «на щастя», – ділилася жінка.
– Ага. Було б тобі щастя, коли б заміж не взяв,
– пожартував Андрій.
– Дякуй Богу, що гарбуза не дала, – відповіла Олена. – Таки в тому році, коли первоцвіт знайшла, й заміж пішла. Значить, спрацювало. Вірила.
– А любила? – ніжно глянувши на дружину, запитав.
– Кохала, – із трепетом у голосі промовила.
– О! А з вами цікаво! – промовив Максим.
Він уже не раз чув історію про одруження, однак, йому подобалося слухати розповіді ще й ще. Щоразу знаходив цікаві деталі.
– Глянь, сину, щось синичка не цвірінькає, – запропонував Андрій.
Як тільки Максим легким порухом руки зняв із невеличкої клітки білу тканину, салон наповнився пташиним співом.
– На волю проситься! – загадково прокоментував чоловік.
– На волю! Ще трішечки потерпи, перната, випустимо, – по-серйозному звернувся хлопець до птахи.
Минулоріч він бачив, як сусідський малюк випускав птаху з клітки. Саме на Благовіщення. Коли батьки запитували, що подарувати на день народин, відповів: «Клітку. З пташкою». Він ні з ким не ділився зі своїми планами. Як тільки почув, що цьогоріч випадає нагода навідатися в село на свято, то вирішив здійснити задумане.
– І нащо ото пташку мучити? – запитала мати, прислухаючись до шепоту сина. – Ще й клітку тягнути за собою? На два дні сусідка Софія приглянула б.
– Та в мене на неї інші плани, – відповів по-дорослому син.
– Приїхали, – натискуючи на гальма, – повідомив Андрій, вклинюючись у розмову.
Біля воріт, на лавочці, сидів дідусь Микола. По-святкому одягнений, після відправи в церкві, він очікував на приїзд Журавських, особливо на онука, з яким мав справу.
Як тільки заскреготіло, наблизився до приїжджих.
– Із приїздом! Зі святечком! – привітався.
Максим, вистрибнувши з автомобіля, обійняв рідного й таємниче прошепотів: «Плани не міняються?»
– Та ні! Я ж слово тримаю! – відповів Микола Михайлович, усміхаючись у вуса.
– Конспіратори, – хмикнула Олена, не відаючи про домовленості між батьком і сином.
Накульгуючи, до воріт підійшла Ганна.
– Діти з дороги, а ти теревені правиш, – вдаючи, що сердиться, промовила. – Запрошую до столу.
– Обід почекає, а ми з онуком маємо місію виконати. – Бери, Максимку, клітку. Пішли зі мною.
Дідусь з онуком направилися до будки Рябка, який мирно підставляв боки квітневим промінчикам. Микола підійшов до собаки і спустив його з ланцюга. Однак пес навіть і не ворохнувся. Але, як тільки побачив Мурчика, якого випустили з сіней, кинувся за ним.