Коли бджіл виганяють

Зосим сів перепочити. Поліз у кишеню й дістав люльку. Старовинний мундштук і чашечка, відшліфовані століттями, нагадали часи піввікової давності, коли дід Зосим довірив йому сімейну реліквію. Це був день, коли бджіл виганяли. 
- Дивись, онуче, то твій хліб, а дбатимеш, то й матимеш, - мрійливо повчав Зосим старший, спостерігаючи за божою мухою. - А це тобі люлька, яку ще мій прапрадід Марко з походу приніс разом із вуликом. З тих пір ми і стали бджолярами.
- А люлька нащо? - розглядаючи дарунок, поцікавився юнак.
- Бджіл обкурювати, - лукаво всміхаючись, - відповів дідусь. Відтоді Зосим, на тридцятий день березня, набиває в чашечку тютюну, підпалює, щоб бджіл "обкурити". 

- Пора. Настав час. Сьогодні все передам онуку, - розмірковував. 
- Що? Потягнуло на тютюнець? - почув за спиною знайомий голос. 
Зосим, усердно потираючи мундштук, повернувся й запропонував: "Спробуєш?"
- Ні-ні! Я тільки люльку миру можу викурити, - переступив через колоду і присів поряд.
- А! Тоді тобі до американських індіанців, - засміявся бджоляр.
- Та куди там! Після афгану далеко не виїжджав, - з болем у голосі відповів чоловік. - Не пускає осколок клятий. 
- Тааак! - задумливо мовив Зосим. - У вісімдесятих пройшли ми з вами...
- Чого журба серце їсть, козаки, - накульгуючи, підійшов до чоловіків Микита Звіробій. Не очікуючи на відповідь, продовжив: "З весною й теплом! Щоб у тебе, Зосиме, бджоли роїлися! А тобі, Саватію, риба в руки йшла!"
- А тобі, Микито, щоб здобич легкою була, - в один голос відповіли чоловіки.
- Присядь біля нас, - посуваючись, запропонував Саватій.
-Так чого засмутилися в такий день?
- Афган згадали. Щоб йому, - махнувши рукою відповів Зосим. - Скільки душ покалічив, змахнув сльозу, яка болем зачепилася за край повіки.
- Я, хлопці, скажу вам так, - задумливо почав Микита. - Журись не журись, а жити треба. Думаймо про майбутнє.
Кинувши оком на образи святих Зосима й Саватія, запитав: "А що? Вже помолилися покровителям бджільництва?"
- Молимося, а ти тут зі своїми теревенями, - вдаючи, що сердиться, відповів Зосим. - Олексійка чекаю. Просив, щоб без нього вулики не виставляли з омшаника. 
- А ти чом упорожні з полювання? Не було переселення лисиці? - щипанув словом Саватій.
- Лишень раз на Олексія Теплого мені до рук удача пливла. Пам'ятаєте, як я лиску вполював?
- Та пам'ятаємо. Вона під час переселення замість нори в лісі в курничок потрапила. Ото було галасу! - сміючись, відповів Саватій.
- Та то лише в переказах мовиться, що в цей день ведмеді з лігва вилазять і йдуть поживу шукати, а руді переселяються зі старих нір у нові. І нібито протягом трьох днів вони сліпі і глухі, ходять, як у мариві. Бач, їм і кури сняться! Хитра є хитра. Вона не нову нірку, а поживу шукає", - знаюче відповів Микита. 
- А як у тебе, Саватію? Щука-риба хвостом лід розбивала? - підколов Зосим друга, знаючи, що цьогорічна зима і сліду не залишила на воді.
- А тобі тільки щипанути мене. Льоду на річці не було ж! Та я і не збирався голіруч хижака ловити, бо пам'ятаю, як мій дід наказували: "Хто не почитає святого Олексія- чоловіка божого, тому риба на руку не піде".
- А хто буде в цей день рибалити, то йому весь рік не бачити улову, - продовжив Олексій, який уже з хвилин десять прислухався до розмови старших, заховавшись за старезною грушею. Йому подобалася слухати, як давні друзі, пасічник, мисливець і рибалка, збиралися і згадували різноманітні житейські історії, прикмети, пов'язані з цим днем.
За розмовою чоловіки й не помітили хлопця.
- О! Іменник наш! - підводячись із колоди, зрадів дідусь! - З іменинами, онучку! Дай, Боже, тобі гарною людиною стати й рід наш шанувати. 
Він наблизився до Олексійка, пригорнув міцно. 
- Думаю, пора тобі люльку передати й вулика подарувати. Бачу, ти вже готовий бджолярем стати.
- Тільки, як буде довго спати, то не буде меду мати, - підштрихнув Саватій, підходячи до хлопця. - З іменинами, красеню! 
Він витягнув із торбинки пакуночок і простяг імениннику.
- Та ні, дядечку, якщо зима буде ласкава, то й рибка буде лукава, - не забарився з відповіддю хлопчина. - За дарунок дякую.
- О! Наш пацан. У діда вдався. За словом у кишеню не полізе, - засміявся Саватій-рибалка.
- А це від нас. Щоб із медом! - подаючи гостинець, промовив Микита.
Щорічно сусіди в'язали іменинника, збираючись у Пасічника.
- Годі, хлопці, теревені правити. Олексію, пора вулика виставляти.
Четверо рушили до підземного омшаника, який знаходився в кінці пасіки. Пристанище, на добрий десяток вуликів, збудував ще прадід. 
До цих пір воно є надійним укриттям для бджіл, особливо взимку. Зосим підтримував зимівник, увесь свій час віддавав бджолам. Пенсіонер.
Він звично прочинив дверцята омшаника.
- Заходь, Олесю. Он твій вулик.
Онук, пригинаючись, ввійшов у приміщення. Через маленькі віконця несміливо пробивалися сонячні промені. Він не раз тут бував узимку. Прислухався. Бджоли відпочивали, однак, коли зима лютувала, то доводилося підгодовувати. Праворуч і ліворуч стояли стелажі. На одному із них виднівся вулик. Було чутно, як у вулику гули божі мухи.
- Не спіши, козаче, - повчав дідусь. - Виносити вулики із зимівника слід обережно, без стуку і поштовхів. 
Чоловік узяв носилки. 
- Знімай зі стелажу і став на носилки льотком назад. Під час перенесення йдемо в ногу, щоб вулик менше розгойдувався. 
Олексій, почухавши потилицю, промовив: "А бджола меду не дасть?"
- Дасть, якщо довго думатимеш, - засміявся дідусь.
- Давай, допоможу, - визвався Саватій.
- Та я собі дам раду, - рішуче промовив хлопець. 
Він узяв вулик і поставив на носилки. 
Зосим, підсоблюючи онукові, допоміг ношу винести із зимовника. Добра година минула, поки всі вулики на кілочки встановили. Зосим, постукуючи, промовляв: "Нуте, бджоли, готуйтеся, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди й рівні воски, й часті рої Господу Богу на офіру, а мені й моєму онукові на пожиток!"
- А тепер можна й на обліт випускати, - промовив знаючий. - Відходьте в укриття.
- Та коли ми ховалися? - здивувався Микита. - Укус божої мухи, то чудодійний бальзам для людини. Будемо допомагати, а то тобі весь мед дістанеться.
За деякий час пасічники, рибалка й мисливець, випустивши бджіл на волю, сиділи за столом і піддалися спогадам.
До хати заскочив Олексій і вигукнув: "Журавлі летять!"
Усі вийшли на подвір'я.
У високості журавлиний ключ розсікав піднебесся радісним курликанням.
- Журавлі, журавлі, я вам дорогу перейду, - мрійливо промовив Саватій.
- Ото згадав! - проводжаючи курликання, промовив Микита. - Ми вже давно не діти. Та й червоних поясів нема.
- Як нема? - втрутився в розмову Олексій. - Гляньте! 
Посеред подвір'я лежав червоний суконний пояс.
- Як тільки помітив птахів, перейшов їм дорогу, - розповідав хлопець. - Дідусева наука.
На березневе обійстя опускалося надвечір'я. Воно по-хазяйськи поралося на господарстві Пасічників: заганяло бджіл у вулики, курей на сідало. Молодий пасічник, сповнений вражень, розглядав найдорожчий дарунок дідуся.
- От і визначився, ким стану. Продовжуватиму династію Пасічників.
Підійшов Зосим.
- Що замріявся, онучку? 
- Та думаю, як там мої бджоли? 
- Перший обліт зробили, значить, буде добрий медозбір. Уже і спати вкладаються, - усміхнувся у вуса Зосим. - Пора й нам. Випустив Теплий Олексій бджіл на весну, то можна й на спочинок. 
Традиційність.