Прийде Наум – наведе на ум

Грудневий день настирливо пробивався до оселі крізь шибку, щедро всіяну морозними візерунками. У печі весело вигравав вогонь, догоджаючи господарям. А чом би й ні? Мав за що: третій місяць, як запалили на Семена! Жодного разу не дали згаснути, бо жінка дбала про нього, пам’ятаючи повчання діда Михайла: «Щоб у хаті тепло мати, треба жінці про вогонь дбати». Дитиною дивувалася таким словам, а тепер уже дванадцятий рік, як є берегиною власної сім'ї.

Наумиха, так по-вуличному зверталися до повновидої, рум’янощокої жінки, чаклувала над сніданком. Сьогодні по-особливому старалася. Синочкові – сім! Значимо для роду – народився первісток, продовжувач знаних майстрових Науменків.

Крізь злегка прочинені двері скоса поглядала на сина, який спав без задніх ніг. Він то кумедно плямкав губами, то всміхався, а то наздоганяв учорашнє. А було що! Приходив хрещений батько з букварем. Хоч у перший клас пішов у вересні, однак, ніхто не смів порушувати родинну традицію. Напередодні свята необхідно було підстригти хрещеника, щоб «наука  в голову йшла». А сміху було, коли хрещений взявся буцімто літери завчати з похресником... Читає ж із чотирьох років. Нівроку, тямущим росте.

Наумиха причинила двері.

– Неділя, хай виспиться досхочу, – пожаліла по-материнськи.

День упевненіше всідався за столом. Руки жінки вправно давали лад усьому: варили, витирали, мили.

– Ох і пече морозець, – притупуючи, зайшов у хату господар.

По-хазяйськи виклавши дрова біля печі, поцікавився: «А чого то наш іменинник боки відлежує?».

Не очікуючи відповіді, заглянув до сина.

– Неділя, – хай висипляється, – промовила жінка із засторогою. Пізно.

Син, почувши рідний голос, вистрибнув з-під ковдри й кинувся до батька. Вхопивши обіруч за шию, притулився до холодної щоки, завмер на якусь мить, а потім чмокнувши, вигукнув: «Науме-старший, з іменинами нас!»

У родині Науменків так традиційно повелося, що первістка називали на честь пращура. Спрадавна шанували цей день, готували обрядові страви, дотримувалися родинної звичаєвості.

– І тебе, любий корінчику, з подвійним святом, – пригортаючи, привітав батько. – Нехай пророк Наум наведе тебе на ум!

– Науми, – запрошую на пшонянку, – заглянула Ярина. Треба чимало каші з’їсти, щоб опанувати науку.

– Гайда, – згідливо промовили іменники.

– Я зараз, – кинувся менший до шафи. – Вдягнуся і прийду.

На столі в горщику владарювала пшонянка. Запах чебрецю й м'яти спокоєм розтікався по кухні.

Недільне снідання у чотирнадцятий день грудня сповнювалося родинними споминами, продовженням традицій.

– Татусю, маю для тебе дарунок, – промовив молодший, дістаючи з торбинки пищик. –  Учитель праці допоміг.

Наум-молодший від минулорічних іменин виношував ідею здивувати батька, який повідав історію про прапрадідуся, якого саме на Наума віддали на науку до майстра. З тих пір і повелося в роду майструвати музичні інструменти.

Не будучи сентиментальним, старший просльозився. Він обійняв сина, пригорнув і розчулено промовив: «Не переведеться рід майстрових».

– А в мене для тебе дримба, – розгортаючи пакунок, повідомив батько.

Невелика металева підкова зі сталевим язичком- кінчиком, закріпленим у центрі, блиснула у його руках. За мить чоловік лівою рукою приклав дримбу до губ так, щоб вона торкалася зубів, а правою смикнув за металевий прутик. По кімнаті розлилося звуками, яких раніше хлопець не чув. Він заворожено спостерігав за рухами.

– Спробуєш? – запропонував.

– Авжеж!

Наум-молодший упевнено взяв до рук інструмент. Батько, допомагаючи, пожартував: «Сьогодні ж Наум – піде наука на ум!»

За деякий час молодший, добряче впрівши, все-таки подружився з дримбою.

Цілий день у хаті Науменків дримбіло і свистіло. Родина святкувала й раділа, що майстровому Науменковому роду не буде переводу. Бо там, де живе пам’ять, там міцне родовідне коріння.

Родовідність.