Перше враження.

Вірогідно, теревенити з коліжанкою варто було трохи менше. Та ми бачимось раз у п'ять років, тому нас було не зупинити. Так і вийшло, що пів дня обговорювали останні новини та ділилися враженнями щодо стосунків, роботи, гучних подій в країні за цей час — і ледь розпрощалися. Та й то тільки тому, що мою любу цімборашку від мене насилу забрав її чоловік. Бачте, зморився він з малюками сидіти, не витримує горе-татусь, материної уваги та... зовнішньої частини грудної клітини, бачте, потребує дехто. Не горе-татусь — діти!.. А може й він. Хто їх зна, цих татусів? А нам би з Асею якби й тиждень на обговорювання дали — все одно було б мало! Не так, через те, що багато всього, а просто хочеться виговоритися.

Як наслідок — тепер на мої плечі випала надважлива місія потрапити додому до комендантської години. А що ж, як то кажуть, щоб рибу їсти, треба у воду лізти; якщо любиш шашлик — люби й мангал розпалювати.

Здавалося б, не складне завдання, проте я, трясця моїй довбешці, не допетрала викликати заздалегідь таксі, і тепер мені доводиться темними вуличками свого Захаращенська перебирати швиденько саменькій своїми ніжками. А для більшої швидкості я ще й обрала короткий шлях!

Та щоб я скисла, як свіжий борщ під час постійних відключень світла! І чим я тільки думала, коли ступала на цю криву та слизьку (в прямому сенсі) стежку? Чому навіть не подумала, що ґрунт після дощу має властивість ставати багнюкою?

Майже опівніч. Занедбаний парк. Холодна, непроглядна ніч після дощу. І я. Десь зовсім неподалік влаштували какофонію цвіркуни та виють собаки... Втім, я живу на околиці нашого "великого села", як любимо ми, жителі Захаращенська, говорити на своє маленьке містечко, тому не здивуюсь, якщо то виють вовки. Тож, якщо стисло — непоганий початок жахастика.

Цей парк багато хто обминає манівцями. Зазвичай і я теж. Але не сьогодні. Той факт, що цій місцевості не відома електрифікація та інші дива технологій, крім місячного та зоряного сяйва, мене чомусь десять хвилин тому ніскільки не бентежило. А дарма!

Колись у цій парковій зоні, що скоріше нагадує лісові хащі, знайшли три чи чотири жіночих тіл, які стали жертвою серійного ґвалтівника. В останнє це було років п'ять тому. Мені наснився після цього кошмар, як я стаю наступною жертвою того вбивці. І яка тепер ймовірність, що то був не віщий сон? Шкода, не пам'ятаю чи бува, не з четверга на п'ятницю він мені наснився?..

Згадавши про сон, моя рука з телефоном, на якому був увімкнений ліхтарик, починає тремтіти. Щоб не думати про те, чи гарним я буду трупом і згадувати, яка на мені білизна, я присягаюся собі під наглядом широкого неба, — якщо я виживу цієї темної ночі — то точно піду до дантиста, адже після таких емоцій вже ніщо мене не страшить, навіть свердло в зубах!

Раптовий шурхіт змушує серце забитися скоріше. Воно влаштовує бунт. Ледь стримую його, за міліметр від стрибка, в якому воно могло б вийти з моєї груднини.

Там хтось йде? Ймовірніше крадеться.

І що це може бути? Хтось мені розповідав, що тут знаходять собі притулок нічийні пси. Багато псів... Сповільнюючи крок, бо страшенно боюсь спричинити гонитву та відчути ікла на своїй литці, молюсь аби то все ж був не пес. Будь ласочка, можна то буде примара позаду мене? А може й бабай... Чи, вампір, чи стрига. Та будь-яка мара, аби не собака або вовк!

Душа криком уже кричить, хоч я і зціпила зуби, бо всі лідери моїх страхів зібралися докупи та й мене катують. Найбільше я боюсь гавкучих писків, маніяків і темряви. Що ж. Здається це комбо. Мені сьогодні таланить.

Цієї миті жалкую, що я не мольфарка. От би мати таку силу, з якою б могла розігнати морок нічний! Разом із тим відігнала б якомога далі всю нечисту силу, якою б вона не була. Ех, а ще б не погано було бути б ромбоікосододекаедром. Цей багатогранник взагалі немає страхів! Оце йому щастить! Єдине, що може боятися, так це те, що ніхто не зможе вимовити його назву.

На мить відволікшись на геометрію та точні науки, раптово згадую, що я ж за гороскопом скорпіон! І, взагалі-то, це скорпіонів усі жахаються! То чому наразі в мене дрижать колінця? Не має так бути!

Наважившись подивитись страху в очі, неквапом повертаю тулуб у бік своєї біди. Кхм, а це все-таки ніяка не мавка, яка помилилася та замість лісу оселилася в нашому парку... У світлі свого ліхтарика, серед розлогих дерев і зламаного гілля, я бачу чорне створіння! Воно щойно перескочило від одного пенька до іншого і тепер тупцюється на місці. Моє щастя, що поки що не нападає...

Щоб не накликати на себе біду телефонним світлом, я помаленьку починаю задкувати, озираючись час від часу на хвостатого. Однак, вже за кілька секунд, кожний мій крок відлунням відбивається десь віддаля. Здалося, наче то й не мої кроки. Невже, не я одна вештаюсь парком у цей час?

Цього разу не вдаюся до здогадок. Просто обертаюся на звуки. Людиноподібна тінь, на вигляд, не зовсім жіноча, тому не моя, одразу ж впадає в око.

Перша думка: "Маніяк!" Друга: "Тікати!" В нашій тріаді ймовірно хтось третій зайвий. Тож меншим лихом я обираю пса. Чотирилапі в деяких випадках добріші за людей.

Розпочавши ретроградний рух, я навмисне наводжу ліхтариком на місце, де має знаходитись пес. Але, чи то я перелякана така, чи пес кудись подівся, та чорний силует ніде не знайду... А тим часом кроки позаду стають все ближче... Підозра, що я натрапила на перевертня не дають спокою думкам...

Зненацька кроки припиняються, а трохи далі промайнула чорна цятка. Ну точно перевертень! Які ще сумніви тут мають бути?

Але, наступної миті, і цятка, і людська тінь зарухались одночасно. Що ж, я не фанат "Сутінок", а втім, і не Белла. Тож, досить цих нісенітниць. Всі знають, що вампіри, ельфи та все таке — лиш вигадка. А я здибалась, либонь, з маніяком і собакою. Звичайними такими.

Катавасія в думах, спершу утворивши хаос, тепер розсипалась золою в вітрянім потоці. Моя фантазія часом навіть мене дивує. Тому, прийшовши до тями, вирішую діяти навипередки: