Калейдоскоп

Світло то з’являється, то зникає.
Тиша — глуха, майже відчутна. Ні голосів, ні кроків, ні подиху вітру.
Луки. Річка. Ліс. Дорога.

Дорогою повільно рухається віз, запряжений двійкою коней. Ним керує молодий хлопець, ще майже юнак. У возі — чоловік середніх років і жінка. Родина.
До воза прив’язана корова — вона йде неквапно, час від часу намагаючись ухопити жмут соковитої трави.

Вони зупиняються на галявині. Юнак розпрягає коней, триножить їх і відпускає пастись. Разом із батьком, узявши нехитрі мисливські знаряддя, вони зникають у лісі.
Жінка лишається — розпалює вогонь, готує простий, але теплий обід.

Клац. Клац.

Різкий, неприємний звук, мов зламаний подих часу.

Те саме місце — але щось змінилося.
Невелика дерев’яна хата. Поруч — щось схоже на паркан. Свіжо зорана земля. Хлопець і батько засівають поле.
Довкола з’являються такі ж непримітні хатки, криті очеретом.
На річці дітвора ловить рибу, сміється, кричить — але звуку не чути.

Клац. Клац.

Голоси. Хтось говорить. Хтось кричить.
Та слова губляться, мов у воді.

Селище виросло. Багато хат. Дорога через нього вже має розгалуження. З’явилася церква, шинок. Життя кипить.
На знайомому подвір’ї молода пара порається по господарству.
Батьки пішли на невеличкий базар неподалік.

Клац. Клац.

— Ти м… чу…
— Ти чує…

Що це? Звідки ці звуки?
Я не хочу нічого чути. Я хочу тиші.

Крики. Постріли.
Із селища виривається невеликий кавалерійський загін і летить у степ, виблискуючи шаблями.

Клац. Клац.

Тиша.
Селище похмуре, мов осіннє небо. Чоловіків майже немає. Лиш старі.
На подвір’ї — дві жінки: молода, змарніла, й інша — вже у віці.
Біля них бігає хлопчик, грається і не розуміє, чому ненька й бабуся такі сумні.

Клац. Клац.

— Куди…
— Несіть…
— До тями…

Щось заважає. Відволікає.

Весна.
Усе квітне. Селище знову наповнюється життям.

У родині радість.
Чоловіка в сірій шинелі обіймають жінка й мати. Хлопчик повисає на його шиї, сміється.

Клац. Клац.

— Вантаж…
— Швидко, бо зараз…

Біль.
Він спалахує раптово й стає нестерпним.

Голі поля. Пусті садки.
Селище — мов мертве. Ні худоби, ні птиці.
Люди — як тіні. Ледве пересувають ноги.

Постріли.
За яром, біля лісу, зло б’ють кулемети й гвинтівки.

Тиша. Ніч.
До хати під’їжджає підвода.
Немолодий чоловік виводить із хати жінку, що ледве тримається на ногах, і хлопця — худого, як сама смерть.
Він відвозить їх у ліс. До себе.

Клац. Клац.

Біль відступає.
Стає тепло. Спокійно.

Лісове подвір’я.
Чоловік із сином лагодять рибальську сітку. Жінка порається в городі.
Навколо — порожнеча.
Селище зникло. Вимерло. Лише з десяток родин лишилися, розкидані лісом.

Клац. Клац.

— Розряд.
— Ще розряд.
— Завели.
— Не смій помирати.

Чоловік обіймає родину. Прощається.
Жінка плаче, намагається зупинити його.
Та він іде.
Іде, щоб захистити їх.

Клац. Клац.

Селище знову відродилося.
Тепер це невелике містечко.
На місці старої хати стоїть кам’яний будинок.

У ньому живе молодий хлопець із батьками.
У дитинстві він дуже любив слухати розповіді дідуся про свій рід і дивитися старі слайди.
Тепер він виріс. Став чоловіком.

Клац. Клац.

Він прокидається, ніби виринає з мутної води.
Спрага. Темрява. Паніка.
Пам’ять повертається: вибухи, бій, ворог. Біль.

Невже мене засипало? Я помру…

Стогін виривається крізь зціплені зуби.

Світло.
У палату заходить вона — молода, дуже красива дівчина.
І йому стає спокійно.
Він лише посміхається.
Вона усміхається у відповідь.

За пів року він поведе свою Марійку під вінець.
А згодом — розповість своєму сину історію їхнього роду.