Розділ 8: Притулок Калі

Холодні пальці Еші зімкнулися на моєму передпліччі. Вона вп'ялася в нього нігтями, очі горіли одержимістю.

- Голодна... як довго я була голодна!.. І як же мені холодно... у цій темряві... У твоєму тілі знайдеться трохи тепла, віддай мені його...

Пильний і озлоблений погляд, крижана хватка, огидне шипіння. Еша палала по-справжньому відчутною ненавистю до мене. Було в цьому щось гіпнотичне, дезорентуюче, що починало паморочитися в голові. Руки та ноги німіли, кінчики пальців поколювало. З'явилося відчуття, що щось витісняє мою свідомість, насильно витягає її назовні.

- Ні ні...

- Бійся... страх робить кров лише солодшою!

Туманна вирва затягувала мене глибше, я не бачила вже нічого... Всі звуки стали далекими, глухими, наче я була глибоко під водою.

"Тіло ватяне... майже нічого не відчуваю..."

Пальці Еші раптово розімкнулися. Вона тихо загарчала, ніби намагалася відігнати когось. Пролунав голос. Я не бачила її, але відчувала, напевно: прийшла Сана. Це була не впевненість, що не піддається поясненню.

- Нехай буде спрямований захист тіла... Мови  й розуму... від усієї шкоди елементарних... - чула я здалеку.

Зашморг навколо моєї шиї ніби лопнув. Мені полегшало, тиск на грудну клітку повільно зійшов нанівець. Я вчепилася в одяг на сонячному сплетінні, хапаючи ротом повітря.
 

– Ах!

У коридорі, зануреному в темряву, було порожньо. Речі лежали на своїх місцях, зелений серпанок зник. Все знову повторювалося... Я знесилено схопилася за голову, повільно сповзаючи назад на підлогу. Почуття приреченості накотило знову.

- Втомилася... як я втомилася... 

М'які руки Сани торкнулися мого плеча. Я мало не підскочила, зовсім забувши про неї.

- Пані... як же ви тут, зовсім одна... з цим... у коридорі...

Я лише похитала головою, а потім різко повернулася до служниці.

- З "цим"?! Ти теж бачила її, Сано?

- Як не побачити, коли ця чорна енергія весь будинок затягла!

- Якщо ти бачила, значить... я не божеволію? Не можеш же ти бачити те саме, що і я?

- Ви не збожеволіли, пані, ні в якому разі! - Служниця спішно взяла мене під лікоть, допомогла встати на ноги.

Я піддалася, коли Сана акуратнол потягла мене нагору.

- Дякую...

- Все гаразд, я бачу, вам погано.

- Я нічого не розумію... -  Із допомогою  служниці я нарешті встала на ноги.

- Не дозволяйте бхутам ввести вас в оману. Ви не божевільні.

- Бхути... Міфологічні духи? - Я була настільки вибита з колії і виснажена, що розуміла важко. - Ну, що за казки...

- Не будьте такою категоричною, хіба побачене не змусило вас замислитись?

- Змусило ... про своє божевілля. - Сана невдоволено підібгала губи, розглядаючи мене. Сколочене волосся, похилий погляд, легке тремтіння. - Що це у твоїх руках?- перевелша я тему.

- Семиколірна закільцьована нитка... оберіг. Він допоміг мені захистити вас.

Я промовчала. Сперечатись із Саною і намагатися її переконати не було жодних моральних сил. Але вона не хотіла залишати це просто так. Сана бачила мій настрій і зрозуміла, що я промовчала лише від безсилля.

- Ходімо, пані, я розповім вам дещо. Нехай від мене буде хоч якась користь перед тим, як я покину вас.

- Служниця повільно попрямувала вперед коридором, де знаходився вхід до домашнього саду. - Не розмовлятимемо прямо в коридорі... це не дуже безпечно.

Сана підійшла до лави і опустилася на неї. Я сіла поруч. Нічна прохолода остуджувала мою розпалену шкіру, що покрилася піткою  від страху. На відкритому повітрі під нічним полотном мені дихалося легко та приємно. Ще кілька хвилин тому я не могла зробити і вдиху.

- Не знаю, ви просто противитеся собі або всерйоз думаєте, що божеволієте, але... час дивитися на речі глибше.

- До чого ти хилиш, Сано? Дивитись на речі глибше – це, на твою думку, щира віра в неіснуюче?

- "Неіснуюче"... що ви під цим маєте на увазі?

- Ну... духи, божества, обереги... Вибач, Сано, але я скажу так, як є. Це все придумали люди, коли вони не мали освіти. Не було змоги займатися наукою. У цьому їх провини немає вони лише намагалися пояснити речі, на які не могли знайти відповіді. Але зараз, у сучасному ХХ столітті, ми можемо дозволити собі не вірити в старі казки. Про духів, всемогутніх богів... обереги. Якщо я божеволію, як моя бабуся, то краще зізнаюся собі в цьому прямо, ніж шукатиму такі дивні виправдання. - Мені вистачило сил вимовити сумну правду вголос. Все краще, ніж ховатися за неправдоподібними вигадками. - Приємно думати себе кимось наче ясновидющою... але це ж нісенітниця.

Мовчки вислухавши мене, Сана нарешті відповіла:

- Може, все якраз навпаки? Вам набагато зручніше вірити, що ви просто божеволієте, ніж задуматися про щось більше? Похитнути власний світогляд. Почати ставити собі запитання. Вийти за межі звичного.

- Ну добре. Припустимо. Які аргументи на користь того, що це все правда?

- Ми обидві бачили бхута, що напав на вас сьогодні.

- З чого ти взагалі вирішила, що вона... воно... це бхут?

– Все вказувало на це. Бхути - жорстоко вбиті в минулому люди, які не знайшли спокою. Озлоблені істоти, які прагнуть вселитися в чуже тіло. Вони не мають тіні і не можуть торкатися підлоги у будинку. Шукають слабих духом, кого можна заплутати, обдурити, налякати. І після того, як вони зможуть ще більше послабити волю жертви, нарешті нападають. Адже це так схоже на те, що трапилося сьогодні.

Я почала згадувати, звіряючись зі словами Сани. Обидва, мрець-Амір та Еша, не торкалися ступнями підлоги. Вони ніби висіли у парі сантиметрів над ним. І в обох не було тіні.

"Так.."

- Наі-і-івна... Не плутай божевілля зі знанням... Видіння... передчуття... ти дуже високої думки про себе... Це не вони... це інше-е-е. ... Бабця твоя з розуму зійшла... мати з розуму зійшла... І ти з розуму зійдеш...