Розділ 7: Час

Її низький грудний сміх наповнив просторе приміщення. Пахло вогкістю, ладаном та гаром.

- Ближче... будь ще ближче. Як мати боїться за дитину, так і я турбуюсь про тебе... - Глибокий оксамитовий голос звучав ніби звідусіль. Хоча виразний жіночий ситлует був переді мною. - Безумство чи не безумство... обман чи правда?.. Запитань багато... а відповідь потрібна лише одна. Час... - Вона знову зареготала. Її густе, розпатлане і довге волосся почало ворушитися. Темрява поглинула зал, а світ померк перед моїми очима. я тонула в цьому сміху...

Я підстрибнула на ліжку, вирвавшись із кошмару. Ранкове сонце на мить засліпило мене, і я заплющила очі.

"Свідомість моя явно хворіє, які марення сняться. Але цей сон зацікавив мене. Це було трохи страшно і... так таємниче. Мені хотілося б послухати далі... зрозуміти, про що вона говорила. Не знаю, яке може бути значення у цього сну, але... Він заманив мене, хоч і налякав.

Я відчула, що трохи змокла від напруження. Відразу захотілося сполоснутись у душі. Швидко закінчивши з ранковою рутиною, я спустилася до сніданку.

У їдальні мене зустріла Місіс Чаухан, яка трапезувала одна. Ар'яна Чаухана не було, як і служниці Сани. Однак вона заздалегідь подбала про мене, поставивши тарілку з їжею на місце, де зазвичай сиділа я.

- Доброго ранку, Амало! Сідай скоріше їсти.

- Добрий ранок. – Я опустилася за  стіл.

– Ар'ян поїхав на роботу зовсім рано, а Сану я відправила до ательє. Будемо з тобою удвох.

- Ви виглядаєте трохи пониклою. Все в порядку?
- Так, дівчинко, дякую за турботу. Іноді сумно думати, що Сана скоро покине нас. Ми її взяли до себе зовсім дівчинкою, виховали як дочку свою. - Настрій Приянки цього ранку залишав бажати кращого. Злегка мелонхолійна і схильна до розмови, вона тяжко зітхнула і взяла чашку з чаєм. - Як скоро прибуде твій брат Кіран?

- Коли в нього почнуться канікули, тижнів за два чи близько того.

- Скучила за ним? Ти, мабуть, мати йому замінила.

Я підібгала губи, замислившись.

- Не думаю, що він мене сприймає як маму. Хоч я і головний його опікун. Але ми найрідніші один одному... я дуже сумую.

- Хотілося б і мені мати дитину. Ти, напевно, вже ставила це питання...

– Яке?

- Чому в нас немає дітей, хоча ми в тому віці, коли вже й онуків мати повинні.

- Думаю, що це не моя справа. Я не маю права лізти у вашу сім'ю. - Я знизала плечима, переключивши увагу на їжу у своїй тарілці. - Якщо у вас їх немає, то ви так вирішили. У будь-якому разі… це ваші сімейні питання.

- Ти дуже стримана.

- Просто в такі речі дуже непристойно пхати свій ніс.

Приянка відсунула від себе тарілку, наче втратила апетит.

- У цьому немає жодного секрету. У нас не виходило завести дитину. Довго намагалися, але все марно. Мені дуже хотілося стати матір'ю... Перетворити частинку нашого з Ар'яном кохання на щось матеріальне... До чого можна доторкнутися... погладити, обійняти... наділити душею. - Вона розтягла губи в усмішці, але очі залишилися сумними. - Я не могла виконати найважливішу роботу, яка під силу лише жінці. Ар'ян міг залишити мене, піти до іншої. Тоді й сусіди почали судначити... "Навіщо тримати дружину, що не може дати тобі сина?", - говорили вони. Навіть попиту б із нього не було. Все слушно. А він, бачиш, залишився зі мною... адже любить... — Приянка похитала головою, гірко посміхнувшись. - Мені від цього лише важче. Ще більше хотілося його ощасливити. А не могла... І досі не можу.

Мені стало так сумно за місіс Чаухан, що хотілося підійти і обійняти її. У суспільстві, де питання про дітей навіть не стоїть – ти їх мати маєш – безпліддя могло бути проблемою.

"Справа навіть не в суспільстві, я думаю... місіс Чаухан сама хоче бути матір'ю".

- Містер Чаухан вас підтримав, це чудово. Думаю, однією лише присутністю ви вже робите його щасливим.

Вона замріяно і ніжно посміхнулася.

- Бог нагородив мене, пославши такого чоловіка. Проживши й тисячу життів, у кожному з них хочу бути йому дружиною.

- Це  щастя. Мати такий міцний шлюб..

- Так, і плата за нього виявилася безмірно високою... бездітне життя.

"Ось чому приїзд Кірана так тішить місіс Чаухан..."

– Сана вам як дочка?

- Можна сказати і так.

- Навіщо ж тоді квапити весілля? Вам не хочеться насолодитися останніми днями разом?

- Гм... так треба, Амало. Тягнути із шлюбом - не діло. У її віці вже час...

Як їм тут керувати своїми справами – не мені вирішувати. Я промовчала. На другому поверсі пролунав дзвінок телефону. Місіс Чаухан дозволила мені відповісти, вирішивши, що він адресований мені. Найчастіше саме у цей час мені дзвонили колеги.

– Це Амала Кхан.

- Доброго ранку, міс Кхан. Дзвоню повідомити вас, що нам дали доступ до поліцейського архіву.

- Гарна новина, містере Роуз. Коли й куди мені треба під'їхати?

- Думаю, ваша присутність необов'язкова. З нами містер Вайш, його буде достатньо. Візьміть собі вихідний.

- Але...

- Приємно вас було почути! - На іншому кінці дроту були гудки...

– Він пошкодує!

"У нього явно є претензії, які він боїться висловити мені в обличчя. Якщо він думає, що може мене нахабно утискувати, то сильно помиляється".

- Амало? - Я різко обернулася.

На сходах стояла місіс Чаухан і стурбовано дивилася на мене.

- Все гаразд... керівник дав мені вихідний.

- Як прекрасно! Зможемо погуляти по Калькутті!

- Я все одно поїду туди... на роботу.

Господиня невдоволено сплеснула руками, заголосивши:

- Ну що за дівчинка така впала мені на голову! Сказано ж – відпочивай, а вона працювати рветься! Ходімо зі мною, погуляєш, допоможеш вибрати Сані прикраси до весілля. На людей подивишся. У сарі, що я вчора дала, від тебе очей не відвести!

Я стомлено похитала головою.

- Місіс Чаухан... мені там треба бути.