РОЗДІЛ 36. Кактус для Міллі

Січень добігав кінця. Вулиці міста скував сухий, дзвінкий мороз, але мені ще ніколи в житті не було так тепло.

За цей місяць моє життя змінилося настільки, що минуле здавалося лише поганим сном. Імперія Корсаків розсипалася, як картковий будиночок, зникнувши зі шпальт ділових новин так само безслідно, як і сам Адріан — із мого світу. Я жила в пентхаусі Даміана, потопаючи в його турботі, малювала годинами безперервно і вперше за багато років дихала на повні груди.

Сьогодні був особливий день. Кінець січня — гаряча пора фінальних комісій. Час, коли ті, хто завалив сесію ще в грудні, остаточно вилітали з університету і пакували валізи.

Я вийшла з чорного позашляховика Даміана біля знайомих воріт економічного факультету. Він хотів піти зі мною, але я м'яко відмовила. Це був мій особистий гештальт, який я мусила закрити сама.

Я піднялася мармуровими сходами, відчуваючи, як лунко цокають мої нові замшеві черевики. На мені було елегантне бежеве пальто, ідеально вкладене волосся і легкий макіяж. Але головною зміною був не одяг. Це була моя постава. Я більше не сутулилася, намагаючись стати непомітною, як та залякана дівчинка з інтернату.

Коридори гули від студентської паніки. Біля аудиторії, де засідала комісія з вищої математики, юрмилися кілька десятків боржників. І серед них, у самому кутку на підвіконні, сиділа вона.

Міллі.

Я ледь упізнала її. Від ідеальної, самовпевненої красуні, яка ще місяць тому крутила інтриги в заміському котеджі Корсака, не залишилося й сліду. Її чорне каре висіло неохайними пасмами, під очима залягли глибокі темні кола від недосипу, а на обличчі застиг вираз чистого, тваринного жаху. У неї більше не було багатого покровителя, не було грошей, і найголовніше — у неї більше не було безкоштовної рабині Олівії, яка могла б розв'язати її білети. Сьогодні вона мала зустрітися з реальністю сам на сам, і ця зустріч обіцяла їй відрахування.

Я повільно наблизилася. Студенти розступалися, проводжаючи мене здивованими поглядами, але я не звертала на них уваги.

Міллі підняла голову, почувши мої кроки. Її очі розширилися до неймовірних розмірів, коли вона побачила мене. У них спалахнула божевільна, відчайдушна надія.

— Олі... — її голос зірвався на хрип. Вона підскочила з підвіконня, ледь не впустивши свої конспекти. — Олівієчко! Ти прийшла! Ти ж допоможеш мені, правда? Я нічого не розумію в цих формулах, комісія за десять хвилин! Олі, благаю, скажи їм щось, ти ж відмінниця, ти можеш за мене...

Вона потягнулася своїми чіпкими пальцями до мого рукава, звично вмикаючи свою маску жертви, але я спокійно зробила крок назад. Її рука зависла в повітрі.

Я дивилася на неї і не відчувала нічого. Ні страху, ні жалю, ні навіть злості.

Я дістала з великого паперового пакета, який тримала в руках, важкий керамічний горщик яскраво-рожевого кольору. У ньому сидів великий, круглий кактус, густо всіяний гострими голками, а на самісінькому вершечку цвіли дрібні рожеві квіти. До горщика цупкою ниткою була прив'язана крафтова бирка з написом: «Для Міллі».

— Що... що це? — вона розгублено закліпала, переводячи погляд з мене на рослину.

Я плавно поставила важкий горщик прямо поверх її розкиданих конспектів на підвіконні.

— Це тобі на згадку, Міллі, — мій голос прозвучав настільки рівно і спокійно, що кілька студентів поруч замовкли, прислухаючись.

Її обличчя пішло червоними плямами. Очі миттєво наповнилися завченими сльозами. Вона відкрила рота, готуючись завести стару пісню про те, що я бездушно кидаю її напризволяще, але я не дала їй шансу розпочати цю виставу.

— Повертаю всі твої голки, Міллі, — тихо, але так, щоб вона почула кожну літеру, сказала я, дивлячись прямо в її порожні очі. — Більше вони мене не ранять. Прощавай.

Я розвернулася на підборах і пішла геть.

У спину мені врізалася мертва тиша коридору, яка за мить вибухнула істеричним, безсилим схлипом Міллі та скрипом дверей аудиторії — комісія почала викликати перших боржників.

Але мене це вже не обходило. Я йшла до виходу, і з кожним кроком, з кожним метром, що віддаляв мене від цього місця, з моїх плечей спадала невидима, багаторічна броня. Я штовхнула важкі двері університету, і мені в обличчя вдарило яскраве, сліпуче зимове сонце.

Внизу, спершись на капот своєї машини, стояв Даміан. Побачивши мене, він випростався, і на його губах з'явилася та сама ледь помітна, але найрідніша усмішка, призначена тільки для мене.

Я усміхнулася у відповідь і пришвидшила крок, знаючи, що попереду на мене чекає весна. Моя власна, вільна весна.