РОЗДІЛ 34. Ідеальна пастка та новорічний рахунок

Останні дні грудня перетворилися на суцільну сіру пляму. Після тієї сварки на морозі Даміан дотримав слова — він зник. Не дзвонив, не писав, не з'являвся в університеті. Він дав мені той простір, якого я так відчайдушно вимагала, але замість полегшення я відчувала лише порожнечу, від якої хотілося лізти на стіну. Єдине, що я знала напевно — його люди десь поруч. Я фізично відчувала їхню невидиму присутність навколо гуртожитку.

Тридцять першого грудня ми з Алісою сиділи в нашій кімнатці. Увесь цей час, щоб хоч якось відволіктися від думок і не зійти з розуму, я малювала. Ми розвісили мої нові картини по всій кімнаті, прикрасили стіни теплими вогниками гірлянд, і хоч тут не було елітного шику, наша кімнатка виглядала неймовірно затишно і красиво. У повітрі солодко пахло мандаринами та хвоєю, але на душі все одно скребли кішки.

Близько п'ятої вечора у двері тихо постукали.

Аліса, яка якраз нарізала сир до святкового столу, здивовано підняла брови і пішла відчиняти. Я завмерла, сховавши руки в рукави об'ємного светра.

На порозі стояла Міллі. Вона виглядала так, ніби її переїхав каток. Волосся розтріпане, ідеальний макіяж розмазаний від сліз, а в руках — пляшка дорогого шампанського.

— Олі... — її голос тремтів, вона шмигнула носом, дивлячись на мене почервонілими очима. — Ти мала рацію. Ти в усьому мала рацію.

Я насупилася, не роблячи ні кроку назустріч: — Про що ти?

— Про Корсака, — вона схлипнула, проходячи в кімнату і безсило опускаючись на край мого ліжка. — Він хворий на голову маніпулятор. Я думала, що подобаюся йому, а він... він просто знущався. Я втекла від нього сьогодні вранці. Ми розійшлися. Олі, мені так соромно, що я тебе не слухала...

Вона закрила обличчя руками і гірко розплакалася. Це виглядало настільки жалюгідно і щиро, що мій внутрішній радар небезпеки дав збій.

— Я залишилася зовсім одна на свято, — продовжувала вона крізь сльози. — Будь ласка, дівчата... давайте зустрінемо Новий рік разом? Без цих мажорів, без їхніх токсичних ігор. Тільки ми — троє незалежних дівчат. У мене є одна хороша знайома, вона здає шикарний котедж за містом. Там буде класна, адекватна компанія. Поїхали, а? Я все оплачу, це буде моє вибачення!

Я хотіла відмовити. Мій внутрішній голос волав, що треба залишитися під замком. Але тут втрутилася Аліса. Вона підійшла, обняла мене за плечі і тихо, благально прошепотіла: — Олі, ну поїхали. Тобі треба розвіятися. Ти ж останні дні схожа на привида. Забудемо про Корсака, про Даміана... Просто вип'ємо шампанського і потанцюємо.

Я подивилася на заплакану Міллі, потім на сповнені надії очі Аліси. Зрештою, що може статися за містом, у незнайомій компанії, де Корсака точно не буде?
— Добре, — видихнула я, здаючись. — Збираємося.
Наступні дві години наша кімната нагадувала гримерку перед показом мод. Аліса безапеляційно заявила, що в Новий рік я маю виглядати так, щоб усі кусали лікті. Сховатися в улюблені джинси вона мені категорично заборонила.

Оскільки Міллі втекла від Корсака і навідріз відмовилася повертатися до своєї квартири за речами, мені довелося позичити їй свою сукню та туфлі. Вона крутилася перед нашим маленьким дзеркалом, витираючи залишки сліз, поки Аліса натягувала на себе свій улюблений неоново-ліловий лук, залишаючись вірною своєму яскравому, ексцентричному стилю.

Я ж зупинила свій вибір на ніжно-блакитній сукні з глибоким вирізом та повністю відкритою спиною. Вона м'яко облягала фігуру, а тонкі бретелі, що спускалися по оголених плечах, були прикрашені об'ємними тканинними квітами того ж небесного відтінку. Довгий поділ сукні струменів до самої підлоги, трохи плутаючись під ногами. Аліса змусила мене взути сріблясті туфлі на високій шпильці. Моє густе червоне волосся м'якими хвилями спадало на ключиці, створюючи неймовірний, зухвалий контраст із ніжним блакитним шовком.
 

Коли наше таксі зупинилося за містом і ми втрьох вийшли на мороз, я нервово стиснула сумочку. Заміський котедж виявився справжнім палацом із панорамними вікнами та величезною терасою, засипаною снігом.

— Міллі, ти впевнена, що нам сюди? — прошепотіла я, кутаючись у пальто від крижаного вітру. На парковці стояли такі машини, що наш гуртожиток можна було б купити за половину їхньої вартості. — Мені здається, тут зібралася зовсім не наша компанія. Ми тут як чужі.

— Ой, та не звертай уваги! — Міллі, яка в моїй сукні виглядала напрочуд впевнено, безтурботно відмахнулася. — Це просто друзі старшого брата моєї знайомої. Вони нас навіть не помітять. Пішли, замерзнемо ж!

Вона підхопила нас з Алісою попід руки і рішуче потягнула до входу.

Всередині гриміла музика, пахло дорогою парфумерією, алкоголем та свіжою хвоєю від величезної ялинки в центрі холу. Людей було багато, всі сміялися, танцювали. Міллі, яка ще пару годин тому лила сльози в моїй кімнаті, тепер безтурботно сяяла, ніби весь її смуток залишився за порогом.

— Я зараз принесу нам щось випити! — крикнула вона крізь баси і пірнула в натовп.

Вже за кілька хвилин вона повернулася, втиснувши в мою руку високий келих із рожевим коктейлем. Сама вона тримала такий самий.

— За нас! За те, щоб у новому році не було жодних мажорів та ідіотів! — вона широко, цілком щиро усміхнулася і голосно чокнулася зі мною.

Я підтримала тост і випила свій напій майже до дна. На смак це був звичайний солодкий сироп із легкою гірчинкою алкоголю.

За пів години напруга трохи відпустила. Аліса потягнула мене танцювати, але потім різко зупинилася: — Ой, я зараз. Піду припудрю носик, бо туш від снігу потекла. Я швидко!

Аліса прослизнула через натовп і відчинила масивні двері на першому поверсі. Ванна кімната котеджу більше нагадувала хол п'ятизіркового готелю: чорний мармур, величезні дзеркала на всю стіну, м'яке світло і кілька закритих дерев'яних кабінок у глибині. Аліса зайшла в найдальшу кабінку і зачинила за собою дверцята.

Тієї ж миті вхідні двері ванної кімнати відчинилися знову. Почувся стукіт підборів. Аліса вже збиралася вийти, коли почула голос Міллі. Вона говорила по телефону, і її тон був зовсім не тим веселим голосом, що біля танцполу. Він звучав холодно і злегка нервово.