РОЗДІЛ 32. Запасний ключ, рахунки Корсака та фальшиве каяття

Ранок зустрів мене розколюючим болем у скронях і нудотною сухістю в роті. Я насилу розплющила очі, мружачись від тьмяного зимового світла, що пробивалося крізь важкі штори, і усвідомила, що лежу на широкому ліжку під теплою ковдрою. Моя пом'ята сукня була акуратно складена на стільці поруч.

У квартирі панувала дзвінка, абсолютна тиша.

Я поволі підвелася на лікті. Голова миттєво відгукнулася тупим пульсом. На тумбочці біля ліжка стояла висока склянка з водою, лежав блістер із таблеткою від головного болю, а під ним — білий аркуш із розмашистим, різким почерком Даміана: «Випий».

Я слухняно проковтнула таблетку, жадібно осушила склянку й натягнула сукню. Обійшовши кімнати, я переконалася: Даміана не було. Вочевидь, він поїхав розгрібати наслідки нічного хаосу в клубі.

Першим ділом я знайшла свою сумочку і витягла телефон. Три пропущені від Аліси. Я миттєво набрала її номер.

— Олі?! Господи, нарешті! — голос подруги в слухавці тремтів від щирої тривоги. — Ти де? З тобою все гаразд?

— Так, я... я в безпеці, — мій голос ще був хрипким. — Алісо, що вчора було? Корсак пішов?

— Пішов?! Та він тут ледь двері з петель не зняв! — стривожено видихнула вона. — Прилетів серед ночі, очі шалені, вимагав сказати, куди ви з Даміаном поїхали. Вахтерка пригрозила, що викличе поліцію, і тільки тоді він забрався геть. Олі, у що ти вляпалася? Він виглядав абсолютно неконтрольованим... Я так за тебе злякалася.

— Я все розповім, коли приїду. Чекай на мене, — я скинула виклик, і моє серце знову тривожно забилося.

Я підійшла до вхідних дверей і натиснула на ручку. Замкнено.

Даміан замкнув мене знадвору. Знову. Він залишив мені воду, подбав про мій сон, але знову відгородився. Він думає, що якщо замкне мене в золотій клітці, то вирішить усі проблеми, і йому не доведеться нічого мені пояснювати.

Усередині закипіла глуха, вперта образа. Як же я втомилася від його таємниць, від його гіперопіки, від того, що він вважає мене своєю власністю.

Я вмилася крижаною водою, стягнула волосся у хвіст і взялася методично обшукувати шафи та шухляди в коридорі. На самій верхній полиці гардероба мої пальці нарешті намацали важкий металевий брелок. Запасний ключ.

Замок тихо клацнув, випускаючи мене на волю.

Я майже дісталася свого кампусу, коли телефон у кишені пальта завібрував. На екрані висвітилося повідомлення з незнайомого номера: «Олі, це Аліса. Мій телефон здох, пишу з чужого. Вийди терміново до скверу за старою бібліотекою, тут повний завал, я сама не вивезу».
У голові одразу сплив переляканий ранковий голос подруги. Після нічного візиту Корсака вона була сама не своя. Тривога за неї миттєво витіснила всі сумніви і здоровий глузд. Не гаючи часу, я звернула на бічну алею. Я оминула масивний кут старої цегляної будівлі бібліотеки, вдивляючись у сіру зимову млу між засніженими туями.

Сквер був абсолютно безлюдним.

— Алісо? — мій голос потонув у морозній тиші.

— Вона не прийде, вогнику, — пролунав із тіні дерев оксамитовий голос, від якого моє серце зірвалося у прірву.

З-за стовбура неквапливо вийшов Адріан Корсак. Він сховав свій тонкий смартфон до внутрішньої кишені розстебнутого кашемірового пальта.

Я рвучко відступила назад, але він скоротив дистанцію за дві секунди й жорстко заблокував мене спиною до крижаного цегляного муру. Від нього пахло дорогим цитрусовим парфумом із легкими нотами дерева та колючим морозом. Усе те хиже, самовпевнене нахабство мажора, яке він демонстрував раніше, зараз перетворилося на чисту, отруйну лють.

— Злякалася? — його погляд сканував моє обличчя, а долоня в шкіряній рукавичці з силою вперлася в цеглу біля самої моєї скроні, не даючи зрушити з місця.

— Що ти тут робиш, Адріане? — я змусила себе не відводити очей, хоча серце билося десь у горлі. Адреналін стрімко випалював залишки страху. — Твій цирк закінчився. Я чула твою розмову на балконі. Твої плани віджати контрольний пакет акцій у батька Даміана провалилися. Змирися.

Губи Корсака викривилися в жорсткій, хижій посмішці. Він зробив ще один крок, практично вдавлюючи мене спиною в крижану цеглу муру. Від нього пахло дорогим цитрусовим парфумом, терпким деревом і морозним повітрям — небезпечна, п'янка суміш, яка збивала з пантелику.

— План щодо бізнесу завжди можна переграти, вогнику, — його голос став низьким, хрипким і сповненим роздратованого власництва. Його пальці в шкіряній рукавичці лягли на моє плече, боляче стискаючи тканину пальта. — Мене зараз цікавить інше. Ти думала, що можна покрутити переді мною хвостом у ложі, розіграти пристрасть, а потім просто стрибнути в тачку до Даміана на очах у всього клубу? Виставити мене безкоштовним інструментом для твоїх ревнощів?!

Страх остаточно переплавився на чисту, гарячу лють. Я вперлася обома руками в його груди, намагаючись відштовхнути цю самовпевнену гору кашеміру.
— Я нічого в тебе не просила! — випалила я, зухвало задираючи підборіддя. — Ні твоїх розкішних лож, ні коктейлів! Ти сам вистежував мене, сам притягнув туди, щоб використати як пішака у своїй брудній грі проти Даміана! І що ти мені тепер зробиш, Адріане? Надішлеш рахунок за вечерю?!
 

Він не відсахнувся від мого поштовху. Навпаки, нахилився так близько, що його гарячий подих обпік мої губи. Його вільна рука жорстко, по-власницьки перехопила моє підборіддя, змушуючи дивитися просто в його потемнілі, скажені очі. У них палав небезпечний хижий азарт.

— Рахунок буде за мою уражену гордість, — прошипів він просто мені в губи, і в цьому звуці було стільки злості, що в мене перехопило подих. — Ти вважала, що можеш використати мене, щоб полоскотати нерви своєму хлопчику, а потім просто викинути? Ти занадто багато на себе взяла, Олівіє. Від мене ніхто не йде без розплати. Я достатньо начекався, і ти все одно будеш моєю.

Повітря між нами наелектризувалося до межі. Я відчувала суворе тепло його тіла крізь пальта, і від цього агресивного магнетизму паморочилася голова.