РОЗДІЛ 30. Тріумф на екранах і втеча з гуртожитку

Середина грудня накрила університет пухнастими снігопадами й тотальною студентською панікою. Розпочалася зимова сесія — той самий божевільний час, коли дедлайни, заліки та іспити переплітаються в один суцільний марафон. Але я свій уже відбігала. Завдяки безсонним ночам та тому виграному протистоянню з професором Ковальським я набрала достатню кількість балів за семестр і закрила ключові предмети «автоматом».

А от для Міллі настали темні часи. Після гучного публічного розгрому з фейковим чатом її «вірна свита» розчинилася в повітрі того ж дня. Тепер колишня королева курсу самотньо й гарячково оббивала пороги кафедр, намагаючись випросити додаткові завдання, витягнути бали й не злетіти зі стипендії. Я ж нарешті могла дозволити собі просто видихнути.

Того ранку я ще солодко спала, зарившись у ковдру, коли вхідні двері нашої кімнати з гуркотом відчинилися.

— Олівіє Ярош! Підйом! — знайомий голос зірвався на такий вереск, що, здавалося, у вікнах задзвеніли шибки.

Я різко підскочила на ліжку, плутаючись у простирадлі: — Алю, Боже, що за паніка?!

Аліса стрибала посеред кімнати, розмахуючи телефоном, а її рожеві пасма літали на всі боки. — Ми виграли! Ти чуєш, Олі?! Перше місце в категорії «Тизер»! — вона кинулася до мого ліжка, ледь не збивши тумбочку, і тицьнула екран мені під ніс. — Журі дало найвищий бал! Вони перекажуть мені грошовий приз! А наше відео... Олі, адміністрація вишу в такому захваті від міжнародної нагороди, що його прямо зараз крутять на головному плазмовому екрані в центральному холі!

Я кліпала заспаними очима, намагаючись сфокусуватися на тексті офіційного листа на її екрані. — Моє обличчя? На головному екрані універу? — прошепотіла я, відчуваючи, як залишки сну миттєво випаровуються.

— Так! Ти тепер головна зірка факультету! — Аліса кинулася мене обіймати, міцно стискаючи за шию.

— Це все ти, режисерко, — я розсміялася, обіймаючи її у відповідь. — Це твій тріумф! Якби не твій ліс, твоя камера і твоя геніальна ідея...

Поки ми раділи, мій телефон на тумбочці почав вібрувати, як божевільний. Одногрупники, які ще тиждень тому готові були закидати мене папірцями, тепер навперебій строчили захоплені коментарі. Але серед десятків повідомлень мій погляд вичепив одне особливе. Воно змусило моє серце болісно стиснутися, а потім миттєво закипіти.

Відправник: Даміан.

«Передай Алісі мої вітання з виграшем. Приз абсолютно заслужений. А модель на відео просто неймовірна... Ти виглядаєш так, що я б заборонив усім цим людям на тебе дивитися, якби ще мав на це право. Вітаю з перемогою.»

Я перестала дихати, перечитуючи ці сухі, але такі заряджені рядки раз за разом.

Почекай-но... А звідки він узагалі дізнався? Новину про перемогу оголосили лише сьогодні вранці, а ролик крутять на наших внутрішніх університетських екранах. Даміана тут немає і бути не може. Він що... досі стежить за мною? Моніторить студентські пабліки чи сторінку Алекса в соцмережах?

«Якби ще мав на це право»?!

Мої пальці до побіління стиснули телефон. Яка неймовірна, лицемірна нахабність! Він сам виставив мене з машини. Він сам подзвонив моєму брату, щоб офіційно вмити руки й розірвати всі зв'язки. А тепер він сидить десь у своїй тіні, таємно не зводить з мене очей, ревнує до всього світу і сміє писати про якісь «права»?!

Лють і якесь дивне, хворобливе, пекуче задоволення вдарили мені в голову потужною хвилею.

Ти більше не маєш на мене жодних прав, Даміане. І якщо ти хочеш грати в благородну байдужість, сидячи в засідці, я покажу тобі, що моє життя яскраво палає і без тебе.

Увечері наша скромна, але затишна кімната, яку ми дбайливо прикрасили гірляндами й постерами, перетворилася на філіал гучної божевільні. Аліса на радощах зібрала всіх, хто був нам по-справжньому близький. З моєї групи вона запросила лише Марту — знала, що тільки староста тоді підтримала мене по-людськи й не лицемірила. Сусіди з нашого блоку прийшли майже в повному складі: Яна з 412-ї притягнула дві пачки соку, а високий третьокурсник Макс урочисто заніс розкладні стільці й величезну коробку гарячої піци. Разом із десятком однокурсників Аліси з режисерського факультету в кімнаті зібралося чимало людей.

З портативної колонки на підвіконні лунав ненав'язливий інді-рок, кімнатою плив апетитний запах розплавленого сиру й мандаринів, а прохолодне напівсолодке шампанське зі сміхом розливали прямо в яскраві пластикові стаканчики. У цьому не було ніякого пафосу, лише чиста, щира студентська радість, від якої ставало неймовірно тепло на душі.

Я одягла свою улюблену чорну корсетну сукню з відкритими плечима й пишною спідницею. Вогняно-руде волосся м'якими хвилями спадало на ключиці, чіткі стрілки підкреслювали погляд. Я хотіла відчувати себе живою, сильною і красивою — на зло крижаній самотності й тому клятому повідомленню.

— За нашу найкращу режисерку й перше місце на міжнародному рівні! — дзвінко вигукнув Макс, піднімаючи свій стаканчик і підморгуючи Алісі. — І за головну музу цього проєкту! Олівіє, коли ролик крутили на плазмі в холі, там натовп першокурсників щелепи повідкривав!

— Дякую, Максе, — я щиро всміхнулася, відчуваючи, як тепла атмосфера нарешті розтоплює напругу останніх тижнів.

— Олі, ти в кадрі неймовірна, — тихо додала Марта, тепло усміхнувшись і зробивши ковток соку. — І чесно... після всього, що тобі довелося витримати з Міллі, цей тріумф — найкраща відповідь усім пліткарям.

Усі дружно загули, підтримуючи тост і весело цокаючись пластиком. Аліса сміялася, вимазавши щоку соусом від піци, режисери навперебій сперечалися про ракурси монтажу, і на якусь мить мені здалося, що все нарешті стало на свої місця.

Аж раптом у коридорі почулися розмірені кроки, і у двері нашої кімнати постукали. Це не був звичний студентський штурм — три чіткі, спокійні й владні удари змусили музику видатися надто гучною. Макс інстинктивно прикрутив звук на колонці.