РОЗДІЛ 29. Фейковий чат і публічне викриття

Ранок понеділка зустрів морозним туманом. О восьмій ранку мав відбутися ключовий семінар з економетрики в професора Ковальського — найвимогливішого викладача кафедри, чиї модульні контрольні безпосередньо вирішували долю стипендії.

Я зайшла до аудиторії за кілька хвилин до дзвінка й завмерла. У приміщенні панувала мертва тиша. Три ряди парт, розраховані на нашу академічну групу, були абсолютно порожніми. За викладацьким столом сидів лише Ковальський і повільно протирав скельця окулярів.

— Ярош? — його сухий голос луною рознісся порожнім класом. — А де решта вашої групи? Чи в нас тепер за розкладом колективна амнезія?

Я розгублено витягла смартфон і вбила в пошуковий рядок месенджера назву нашої групи. Результат видав порожнечу. Діалог безслідно зник зі списку, ніби його ніколи й не існувало. Я перевірила архів, оновила мережу — нічого. Хтось просто викинув мене з чату ще на вихідних, через що я не бачила жодних повідомлень і гадки не мала, де всі.

Я сховала телефон у кишеню й рівно подивилася на професора:

— Здається, сьогодні в нас індивідуальне заняття, Вікторе Степановичу.

Ковальський надів окуляри, і в його погляді спалахнув небезпечний вогонь:

— До дошки, Ярош. Подивимося, чи вистачить ваших знань віддуватися за всю групу.

Наступні сорок хвилин перетворилися на суцільний марафон. Системи лінійних рівнянь, мультиколінеарність, автокореляція та матричні перетворення. Крейда кришилася в пальцях, білий пил осідав на рукавах светра, але я відповідала чітко, виливаючи всю накопичену за вихідні напругу в бездоганні математичні викладки.

Коли я опустила руку біля повністю списаної дошки, Ковальський мовчки розгорнув журнал і розмашисто вивів максимальний бал:

— Автомат за модуль, Ярош. А своїм одногрупникам передайте: завтра на спільній лекції я особисто ініціюю догани всім, хто вирішив попити кави замість навчання. І жодних перескладань не буде.

У вівторок атмосфера в лекційній залі нагадувала порохову бочку. Одногрупники, які вчора проігнорували пару, сиділи похмурими, злими й напруженими. І вся ця прихована агресія була спрямована винятково на мене.

Щойно я сіла на своє звичне місце в першому ряду, мені в потилицю прилетіла зіжмакана паперова кулька. Потім ще одна. Я розгорнула папірець — там кривим почерком було виведено: «Зрадниця. Сподіваюся, твій автомат того вартий».

Я озирнулася. Хлопці й дівчата з групи дивилися на мене з відвертою зневагою. Сама Міллі сиділа на третьому ряду в оточенні своїх подруг, повільно попиваючи каву. Вона самовдоволено всміхалася й нахабно дивилася мені просто в очі, відверто смакуючи мій статус вигнаниці.

До моєї парти нерішуче підійшла Марта — староста нашої групи. Вона завжди намагалася триматися осторонь чужих конфліктів і ставилася до мене з тихою симпатією, але зараз її очі були сповнені гіркоти й розгубленості.

— Олівіє... — тихо, майже пошепки почала вона, нервово стискаючи зошит. — Чому ти так вчинила? Я ж знаю, що ти не підла. Але через тебе вся група тепер під загрозою недопуску до сесії.

— Марто, про що ти взагалі говориш? — я підвела на неї прямий погляд. — Я поняття не мала про цей бойкот. Я вчора прийшла на пару, відкрила месенджер, шукала наш чат за назвою, а його взагалі не було! Мене просто видалили з бесіди.

— Як це не було? — Марта спантеличено кліпнула очима, дістала свій смартфон і розблокувала екран. — Олі, але ж ти сама першою підтримала ідею Міллі! Подивися.

Вона простягнула мені телефон.

На екрані висіло повідомлення від Міллі: «Усі ігноруємо пару Ковальського. Сидимо в кав'ярні, він перенесе модуль. Ставте плюси, хто за». А одразу під ним красувалося повідомлення з моїм ім'ям («Олівія Ярош») і моєю фотографією на аватарці: «+ Я з вами».

Усередині мене все похололо, а потім спалахнуло крижаною люттю.

— Хто адміністратор нашого чату? — холодно запитала я.

— Денис... — розгублено пробурмотіла Марта.

— Денис? — я гірко й різко усміхнулася, вказуючи пальцем на екран. — Марто, та він же сліпо закоханий у Міллі! Він уже пів року бігає за нею, мов песик, заглядає їй у рота й піде на будь-яку брудну інтригу та підлість за її першим словом. Вони видалили мій справжній номер, додали клон із лівої сім-карти з моїм фото й самі поставили цей плюсик. Поглянь на цифри — це взагалі не мій контакт!

Марта гарячково вдивилася в номер, відкрила свою телефонну книгу й порівняла мій контакт із профілем на екрані. Її обличчя витягнулося від шоку:

— Боже... це ж справді інший номер... Вони спеціально все підлаштували, щоб група думала, ніби ти погодилася, а потім пішла й здала пару сама!

— Саме так, — твердо мовила я.

— Олі, я вірю тобі, — Марта нервово озирнулася на Міллі. — Але в мене просто забракне сміливості піти проти неї відкрито. Мені ніхто не повірить на слово, якщо я просто вийду й почну це кричати.

— Тобі й не доведеться, — я рішуче звелася на ноги. — Дай мені свій телефон на дві хвилини.
Поруч стояв мій рюкзак, у якому лежав ноутбук для наступної комп'ютерної практики з обробки даних. Мій погляд ковзнув до викладацької кафедри: там, біля дошки, на трибуні вже висів підключений до настінного проєктора вільний аудиторний кабель із Type-C адаптером, приготований черговими для показу лекційних графіків.

Я взяла смартфон Марти, спокійно вийшла з-за парти й ступила до викладацької трибуни. Не гаючи ні секунди, я взяла аудиторний кабель, встромила штекер у роз'єм її телефона й перемкнула тумблер панелі на трансляцію екрана.

Величезне біле полотно над дошкою яскраво спалахнуло. Уся аудиторія вмить принишкла, побачивши гігантське листування нашої групи на всю стіну.

Я пальцем розгорнула на екрані детальний профіль підставної «Олівії Ярош» із чужим номером телефону.

— Хвилину уваги, групо, — мій голос пролунав у мертвій тиші спокійно й виразно. Я дістала з кишені свій власний смартфон. — Усі, хто має мій справжній контакт, можуть просто зараз перевірити номер у себе й той, що світиться на стіні. Вони навіть близько не збігаються.