РОЗДІЛ 28.

Недільний вечір зустрів нас звичною метушнею гуртожитку: гупанням важких дверей на поверсі, гучними обривками студентських суперечок та холодним протягом у довгому коридорі. Після тихого будинку Аліси, де вечорами пахло домашньою вечерею, а батьки тепло обіймали нас на прощання, цей перехід здався мені особливо різким.

Я мовчки піднімалася сходами, міцно притискаючи до грудей велику чорну матерчату сумку для художників. Ще в Аліси ми щедро залили мій малюнок лаком для волосся, щоб пресоване вугілля не обсипалося, і акуратно сховали його всередину. Завдяки розширеному дну та м'яким захисним стінкам сумки робота була в цілковитій безпеці, а сама сумка тепер слугувала мені своєрідним фізичним щитом від зовнішнього світу.

Щойно ми підійшли до кімнати, нас перехопила комендантка.

— Дівчата, Скляренко! — гукнула вона до Аліси. — Там на вахті тобі кур'єр залишив посилку. Сказав, особисто в руки, але я розписалася. Забирай.

Ми здивовано перезирнулися. Аліса забрала важку чорну коробку без логотипів, перев'язану гладкою стрічкою, і ми піднялися до нашої кімнати.

— Нічого не розумію... Я ж нічого не замовляла, — пробурмотіла вона, опускаючи коробку на стіл.

— Відкривай, — тихо мовила я. Неприємний здогад уже кольнув десь під серцем.

Кришка знялася з легким шурхотом. На оксамитовій підкладці лежав новий флагманський смартфон із професійним блоком камер, поруч поблискував металом корпус смартгодинника, а під ними розмістився компактний електронний стабілізатор.

Аліса завмерла, навіть боячись торкнутися техніки:

— Олі... це що таке?

Я витягла з-під стрічки щільну білу картку й прочитала рівний, упевнений почерк:

«Розтрощений екран у твоїх руках важко було не помітити. Поки дехто вдає невинність і ховається від відповідальності, майбутня режисерка не повинна залишатися без зв'язку. А мобільний стабілізатор стане в пригоді для репортажних планів. Знімай своє кіно. А.К.»

— Боже мій... — прошепотіла Аліса, прикривши рот долонею. — Він помітив. Я ж тоді в машині сиділа ні жива ні мертва, слова вимовити не могла, просто крутила той розбитий телефон у руках... Олі, він же все зрозумів без слів!

У мене стиснулися щелепи. Йому не треба було нічого пояснювати: він просто побачив розтрощене скло, дізнався, на якому факультеті вчиться Аліса, і зробив бездоганний хід. Купити техніку для першокурсниці, у якої не було грошей на заміну розбитого Міллі телефона, означало назавжди завоювати її прихильність і загнати мене в глухий кут.

— Олівіє... — Аліса глянула на мене винувато, не наважуючись випустити коробку з рук. — Мені треба це повернути, так? Це ж шалені гроші.

Я дивилася на її розгублене обличчя й відчувала, як усередині скручується тугий вузол. Корсак грав по-крупному. Він бив точно в ціль, і найгірше те, що я чудово розуміла: ця гра — не про високі почуття.

У пам'яті раптом виринув голос Даміана, ще до тієї ночі, коли між нами впали всі стіни. «Адріан грається. Ти для нього — просто новий виклик». Я не була наївною і точно не збиралася стрибати в чуже ліжко просто тому, що мені розбили серце. Так, у спа-комплексі я ледь не здалася, бо відчайдушно втомилася бути сильною. Хімія між нами в тій гарячій воді була скаженою, це безглуздо заперечувати. Але де гарантія, що, отримавши своє, цей хитрий лис не втратить до мене інтерес наступного ж ранку? Я не дозволю йому зробити з мене черговий трофей на полиці.

— Залиш, — зітхнула я, змушуючи себе говорити спокійно. — Тобі потрібна ця техніка. Використовуй її на повну. Але пам'ятай, Алю: це не жест доброї волі. Це його черговий хід на моїй шахівниці.

Тієї ж миті мій телефон у кишені коротко завібрував.

Я дістала його. На екрані світився номер Адріана.

Адріан: «Сподіваюся, кур'єр встиг вчасно. Режисерці потрібна хороша оптика, а тобі, вогнику, — хтось, хто не дозволить піти на дно. Коли ми завершимо те, що так невчасно перервали в басейні?»

Моє тіло зрадливо відгукнулося теплом від згадки про його губи біля моєї шиї, але розум залишався крижаним. Мої пальці швидко вибили відповідь.

Я: «Підкупити Алісу технікою — красивий хід, Корсак. Але ти мислиш як типовий мисливець: вважаєш, що здобич уже в пастці. Тільки от я чудово знаю, що буває, коли мисливець отримує своє. Я не стану трофеєм, до якого ти втратиш інтерес наступного ранку.»

Відповідь прилетіла за кілька секунд, змусивши мене завмерти.

Адріан: «Я втрачаю інтерес тільки до того, що легко дістається і швидко гасне. А твій вогонь, Олівіє, хочеться підтримувати роками. Я вмію чекати. Але пам'ятай: я ніколи не залишаю справи незавершеними. Гарного тижня.»

Я заблокувала екран і кинула телефон на ліжко. Усередині все ще нила свіжа, кровоточива рана від Даміана, але Корсак своєю нахабністю не давав мені розкиснути. Він змушував мене тримати оборону. І хоч я не збиралася вірити жодному його слову, ця гра повертала мені контроль над собою.

А зараз я мала спрямувати весь цей адреналін туди, де він був дійсно потрібен. На економічний факультет.