Розділ 27.1.

Ранок зустрів мене запахом смажених сирників і ванілі. Я розплющила очі й кілька секунд просто дивилася на сонячні зайчики, що танцювали на стелі. З кухні долинали тихі голоси батьків Аліси та брязкіт посуду.

Я лежала під теплою ковдрою і раптом зловила себе на думці, що не відчувала такого спокою... мабуть, років із дев'яти. Ще до того, як батько грюкнув дверима, а мама просто поїхала, забравши Алекса із собою, а мене залишивши в інтернаті. Тоді поняття «сім'я» для мене назавжди асоціювалося з холодом і зрадою. Єдиною моєю родиною залишався старший брат. 

А тут, у цьому маленькому будинку, усе було інакше. Родина Аліси виявилася тією повноцінною, світлою сім'єю, про яку я могла тільки мріяти.

Подруга влетіла в кімнату з двома чашками чаю, дзенькаючи браслетами і сяючи, як нова монета. Вона була на рік молодша за мене, абсолютна моя протилежність — стихійна, неонова, трохи наївна, але в ці вихідні я несподівано зрозуміла, що відчуваю її як власну молодшу сестру, яку хочеться оберігати.

— Підйом, художнице! — скомандувала вона, ставлячи чашки на тумбочку. — Снідаємо, хапаємо мольберт і в ліс! Сонце ідеальне!

За пів години ми вже по коліна провалювалися в глибокі замети. Я тягнула важкий дерев'яний мольберт, а Аліса обвішалася штативом та кофрами з камерою.

— Алю, ця штука важить як чавунний міст! — зі сміхом видихнула я, поправляючи комір свого темно-смарагдового пальта, яке яскраво виділялося на тлі нескінченного білого лісу.

— Терпи, мистецтво вимагає жертв! — відгукнулася вона. Штатив опинився на невеликій галявині між високими засніженими соснами. — Став його сюди. Трохи правіше... О, ідеально!

Я закріпила цупкий аркуш паперу, дістала з кишені пресоване вугілля і почала хукати на змерзлі пальці. Аліса тим часом прикипіла до камери, швидко крутячи якесь коліщатко.

— Що ти там чаклуєш? — спитала я, спостерігаючи, як вона раз у раз мружиться на екран.

— Налаштовую баланс білого, — пробурмотіла подруга, не відриваючи погляду від дисплея. — Камера зараз дурить. Сніг здається то синім, то брудно-жовтим.

— І як це виправити?

— Треба примусово показати їй, що таке справжній, чистий білий колір саме тут, у цих умовах, — Аліса натиснула ще одну кнопку, і її обличчя задоволено посвітлішало. — О! Якщо задати правильний еталон, усі інші кольори автоматично стають на свої місця. Спотворення зникає, розумієш? Кадр стає чесним.

Я завмерла, дивлячись на її зосереджене обличчя. Знайти еталон, щоб зникли спотворення. Останніми тижнями мої власні кольори були настільки викривлені інтригами Корсака та холодністю Даміана, що я ледь не забула, ким є насправді. Мені терміново потрібен був мій власний «баланс білого».

— Готово! — вигукнула Аліса, визираючи з-за камери. Її окуляри кумедно сповзли на ніс. — Олі, контраст просто божевільний. Твоє вогняне волосся, зелене пальто і цей крижаний сніг... Ти готова?

Я кивнула, розвертаючись до порожнього аркуша. Вітер кинув мені в обличчя колючі сніжинки.

— Камера. Мотор! — скомандувала Аліса.

Я не позувала. Щойно вугілля торкнулося паперу, весь навколишній світ просто зник. Я забула про крижаний вітер, про Даміана, про Адріана з його хитрими іграми, про холодний гуртожиток і університетські оцінки. Залишився тільки цей цупкий білий аркуш, звук тертя вугілля і пульсуюче, неймовірно тепле відчуття абсолютної свободи.

Мої рухи були широкими, плавними й розмашистими. Вугілля м'яко ковзало по полотну, залишаючи на моїх змерзлих пальцях чорний пил. На обличчі сама собою розквітла спокійна, щаслива усмішка. Я малювала старі, масивні двері, але вони не були замкненими — вони були відчинені навстіж. А з них, розправивши розкішні, детально промальовані крила, стрімко вилітав прекрасний вільний птах, тягнучись до світла. Вітер підхоплював моє руде волосся, сніг іскрився навколо, а я була повністю, беззастережно поглинута мистецтвом, розчиняючись у кожному штриху.

Увечері ми сиділи на пухнастому килимі в кімнаті Аліси. Вона з головою поринула в монтаж, її пальці літали по клавіатурі ноутбука, а я пила гарячий чай, гріючись біля обігрівача.

— Ти тільки подивися на цей таймлайн! — вигукнула вона, розвертаючи до мене екран. Динаміка кадрів справді заворожувала: крижаний ліс, смарагдове пальто, іскри від вугілля і той самий птах на аркуші. — Я подаю це в категорію «Тизер».

— І що ти з цим будеш робити? — усміхнулася я, роздивляючись свої пальці, які так і не відмилися до кінця від вугілля. — Отримаєш студентську грамоту за режисуру?

— Яку грамоту, Олі?! — Аліса закотила очі. — Це відкритий міжнародний конкурс! Там призовий фонд шістдесят п'ять тисяч баксів. Грошові гранти, довічні ліцензії! У понеділок я йду до свого куратора з кіновиробництва із цим чорновиком. Скажу: «Готую проєкт на міжнародний рівень, будьте моїм ментором». Він точно розтане і закриє мені творчу практику автоматом!

Я розсміялася, переймаючи її шалену енергію. Принаймні в однієї з нас справи з навчанням йшли на лад.

Аж раптом мій телефон, що лежав на ліжку, тихо завібрував. На екрані висвітилося: «Алекс».

— О, братик дзвонить, — я з усмішкою потягнулася до трубки. Чути його голос зараз було б ідеальним завершенням цього світлого дня. — Привіт, рідний!

— Привіт, мала! — голос Алекса звучав напрочуд бадьоро. На фоні гуділи машини. — Як ти там? Залікові тижні ще не добили? Кінець листопада все-таки, найважчий період.

— Жива. Закриваємо модулі, навіть кіно паралельно знімаємо, — я розслаблено відкинулася спиною на край ліжка. — Ти як?

— Та все супер, бігаю по справах. Слухай, я чого дзвоню... — він зробив коротку паузу, абсолютно буденним тоном додавши: — Я сьогодні говорив із Даміаном.

Усередині мене все різко стиснулося. Щаслива усмішка повільно сповзла з обличчя, а горло миттєво пересохло.

— І... що? — мій голос пролунав трохи хрипло. Аліса відірвалася від екрана й стурбовано подивилася на мене.