РОЗДІЛ 27.

Преміальний чорний седан мчав засніженою трасою, повертаючи нас до гуртожитку. Я сиділа на задньому сидінні, дивлячись у тоноване вікно, і міцно притискала до себе розкішний букет. Густий, терпкий аромат оксамитових троянд заповнив увесь салон, постійно нагадуючи мені про гарячу воду, міцні руки на моїй талії та звабливий шепіт Адріана. Моє серце досі збивалося з ритму, варто було лише згадати той момент.

Аліса ж світилася від захвату. До неї нарешті повернулися всі кольори життя. Вона відкинулася на м'яку шкіряну спинку й із захопленням подивилася на мене.

— Олі, він просто неймовірний, — прошепотіла вона, нахилившись ближче, щоб не почув водій. — Справжній лицар! Я думала, що такі хлопці існують тільки в кіно. Він не просто витягнув нас із того жаху, він подбав про все... Ти бачила, як перед ним усі ходять по струнці?

Я ледь помітно, гірко посміхнулася, погладжуючи темний бутон троянди. — Бачила, Алісо. Але лицарі не затягують у свої ігри так віртуозно. Він хитрий лис.

— Може, й так, — вона знизала плечима, але її очі все одно блищали. — Але я нарешті відігрілася. От тільки... попереду ще чотири дні пар. І я не впевнена, що готова дивитися на Міллі щодня. Знаєш що? Давай у п'ятницю ввечері поїдемо до мене?

Я здивовано підняла брову. — До тебе?

— Так! — Аліса радісно плеснула в долоні. — Це районний центр, усього сімдесят кілометрів звідси. У моїх батьків там звичайний, але дуже затишний будинок. Сядемо на електричку, перепочинемо від усього цього університетського пафосу. Нам обом треба видихнути. Поїдеш?

Я подивилася на свої квіти, згадала холодні стіни гуртожитку і впевнено кивнула.

— Поїду.

Наступні чотири дні пролетіли в шаленій напрузі. Міллі, здавалося, залягла на дно, обходячи нас десятою дорогою. А в п'ятницю ввечері ми вже стояли на галасливому пероні залізничного вокзалу.

Замість шкіряних салонів спорткарів нас зустрів пронизливий гудок старої приміської електрички. Ми зайняли місця біля вікна в напівпорожньому вагоні. Поки ми їхали, за склом швидко стемніло, і галасливе місто з його інтригами залишилося позаду. І саме в цей момент із важких хмар повалив перший справжній, густий сніг. Великі пухнасті пластівці кружляли у світлі ліхтарів, миттєво перетворюючи чорні силуети лісів на казкові декорації.

У вагоні пахло морозним одягом, вологим металом і мандаринами, які хтось чистив кілька рядів попереду. Аліса з діловим виглядом розстебнула свій рюкзак.

— Так, пасажирко, — скомандувала вона. — Відкривай столик. У мене є дещо набагато краще за будь-які ресторанні делікатеси чи спа-меню. Студентська класика!

Я з усмішкою опустила пластиковий столик, із насолодою втягуючи знайомий запах. — Це що, ковбаса з сиром? Боже, як же пахне... А чай є?

— Звісно! Мамин рецепт із малиною, — Аліса дістала металевий термос, наливаючи гарячий напій у пластикові кришки-чашки.

Я взяла свою порцію, гріючи змерзлі пальці, і раптом згадала: — Слухай, Аль, а куди подівся той розкішний індійський чай, який тобі сестра нещодавно прислала? Я хотіла його сьогодні заварити в дорогу, але коробка абсолютно порожня.

Аліса дзвінко розсміялася, ледь не розливши свій напій. — Ой, не питай! Я залишила його нашим хлопцям-сусідам по поверху. Вони так просили, так благали, казали, що після нього не можуть пити ту тирсу з пакетиків.

— О, так сподобався? — я засміялася у відповідь.

— Ще й як! Видудлили все до останньої чаїнки, — пирхнула подруга.

Ми відкусили по шматку домашнього бутерброда, і в ту мить ця проста їжа справді здалася мені найсмачнішою у світі. Ми їли, сміялися з якихось дурниць і протирали рукавами запітніле скло, розглядаючи самотні вогники станцій.
Коли ми прибули на місце, перон уже був щедро засипаний свіжим снігом. Біля станції на нас чекала старенька, але дуже доглянута машина. З-за керма вийшов тато Аліси, а з пасажирського сидіння випурхнула її мама. Вона одразу ж міцно обійняла нас обох, навіть мене, хоча бачила вперше. Від неї пахло морозом та свіжою випічкою.

Їхній будинок виявився неймовірно затишним. Проста, але дуже світла родина, де всі щиро люблять одне одного. Щойно ми переступили поріг кухні, нас огорнув густий аромат запеченої з часником картоплі та домашнього хліба.

Ми з Алісою одразу ж скинули важкі осінні куртки, швидко вимили руки й взялися допомагати, жваво метушачись між плитою та великим дубовим столом у вітальні.

— Алю, сонечко, дістань-но ті глибокі тарілки з верхньої полиці, — скомандувала мама, спритно виймаючи гаряче деко з духовки. — Олівіє, дитино, а ти не могла б розкласти виделки?

— Звісно, із задоволенням, — я з усмішкою взяла жменю приборів, відчуваючи себе напрочуд легко і природно в цій чужій, але такій відкритій родині.

Тато Аліси тим часом крутився біля столу і намагався непомітно стягнути шматок домашньої ковбаси з нарізки.

— Тату! — жартома обурилася Аліса, легенько ляпнувши його по руці кухонним рушником. — Дочекайся всіх! Ми з Олівією з самого міста на сухих студентських пайках, май совість!

— Та я ж тільки перевіряв на якість! — гучно засміявся він, підіймаючи руки вгору, ніби здаючись. — Маю ж я переконатися, що мої дівчата сьогодні їстимуть найкраще.

Ми всі дружно розсміялися. Коли ми нарешті сіли за стіл, і над ним піднялася солодка пара від свіжої їжі, мама Аліси взяла великий глек і почала наливати кожному густого, запашного узвару. Вона зупинила свій погляд на мені й лагідно, по-материнськи всміхнулася.

— Олівіє, ми справді так раді, що ви приїхали, — сказала вона, ставлячи глек на стіл. — Аля постійно про тебе розповідає. Знаєш, ми дуже спокійні, що в неї в цьому великому університеті є така чудова і надійна подруга.

— Ма-а-ам, ну не змушуй нас червоніти, — простягнула Аліса, втикаючись носом у свою чашку, але її очі світилися від задоволення.

Я обхопила склянку з узваром долонями. Від цих простих, непідробних слів усередині розлилося неймовірне тепло. Після всього бруду, який вилила на мене Міллі, після ігор Адріана та байдужості Даміана, почути це було безцінно. Я нарешті відчула, що знаходжусь у безпеці.