РОЗДІЛ 25.

Понеділок розпочався з сірого, пропаленого морозом ранку і важкого усвідомлення того, що назад шляху немає.

У моєму розкладі випало те саме «вікно», і в Аліси теж — довге, майже чотиригодинне затишшя між першою та четвертою парою. У цей час порожні аудиторії замикалися, а студенти традиційно розповзалися по найближчих кав'ярнях або розсідалися на м'яких диванах у центральному холі, створюючи ілюзію світського життя. Ми з Алісою ще вчора домовилися перетнутися на цьому вікні біля студентської бібліотеки, щоб випити кави з автомата й спокійно перевести подих після важких вихідних.

Але хвилина спливала за хвилиною, а Аліса не з'являлася. Я набрала її номер утретє. Телефон мовчав — спершу йшли довгі, тягучі гудки, а потім механічний голос автовідповідача холодно повідомляв про відсутність зв'язку. Серце тривожно кольнуло, пульс пришвидшився. Аліса ніколи не пропускала наші зустрічі. Вона з тих людей, які приходять на десять хвилин раніше і чекають, переминаючись із ноги на ногу.

Я пройшлася головним корпусом, прорізаючи натовп студентів, заглянула до медійного крила, перевірила їдальню. Порожньо. А потім якась невидима тривога, інстинкт, загострений роками життя в інтернаті, поніс мене вниз — до старих аудиторій і цокольного поверху. Туди, де не було камер, де блимали старі люмінесцентні лампи і де зазвичай ніхто не ходив через протяги та стійкий запах підвальної сирості.

Проходячи повз бічну вбиральню біля пожежного виходу на господарський двір, я вловила звук. Ледь чутний, здавлений, жалюгідний звук. Наче хтось задихався від беззвучних сліз, намагаючись не кричати.

Я різко зупинилася. Холод пробіг по спині.

— Алісо? — гукнула я в напівтемний коридор, мій голос луною відбився від облуплених стін.

З-за важких, оббитих металом дерев'яних дверей старої вбиральні долунав глухий, тремтячий шепіт: — Олі... я тут... Боже, як я замерзла...

Я підлетіла до дверей і смикнула залізну ручку. Вона навіть не поворухнулася, здираючи шкіру на моїх пальцях. Опустивши погляд, я побачила, що замок намертво, з жорстокою силою забитий товстим дерев'яним клином, а зовні ручка була ще й додатково підперта важкою металевою штангою від якоїсь старої парти. Хтось зробив усе, щоб зсередини було неможливо вибратися.

— Олі... двері заклинило... тут льодяний холод, тут відкрите вікно під стелею... — з-за дверей долинав усе більш розпачливий плач, що переходив у судомне схлипування.

Жалість миттєво випарувалася, поступившись місцем чомусь іншому. Лють — чиста, первісна, крижана — випалила залишки будь-яких сумнівів і страхів. Я більше не була наляканою дівчинкою.

Я озирнулася. Біля запиленого пожежного щитка лежав важкий металевий важіль. Я схопила його обома руками, відчуваючи холодний метал долонями, відступила на крок і з усього розмаху, вкладаючи в удар усю свою злість, вдарила по заклиненому клину.

Дерево з гучним тріском розкололося навпіл. Іржавий замок жалібно скреготнув, піддаючись силі, і важкі двері з глухим гуркотом розчинилися, впускаючи мене в крижаний морок вбиральні.

Аліса сиділа на мокрій брудній плитці в самому кутку, підібгавши коліна до грудей. Вона щулилася від жахливого протягу, що дув із розбитої кватирки, у своєму тонкому вовняному светрі. Її пальці були зовсім білими, мов крейда, губи посиніли від холоду цоколя, а зуби вибивали дрібний дріб. Поруч із нею на кахлі валявся розтоптаний смарт-годинник і її телефон, розбитий на такі дрібні друзки, що екран нагадував павутину.

Я миттєво опустилася перед нею на коліна, скидаючи з себе теплу куртку, і щільно закутала її тремтячі плечі.

— Хто? — запитала я. Тільки одне слово. Мій голос прозвучав настільки чужим і металевим, що Аліса злякано підняла на мене заплакані очі.

— Міллі... Міллі й її подруги, — захлинаючись сльозами й витираючи обличчя брудним рукавом, прошепотіла вона, ледь ворушачи затерплими губами. — Вони підкараулили мене між парами на сходах. Сміялися... казали, що якщо я дружу з «дешевою підстилкою, яка торгує собою за конверти з грошима», то маю знати своє місце. Сказали, що це передачка для тебе... Телефон відібрали, кинули на підлогу, розтоптали, а мене заштовхали сюди...

Усередині мене все завмерло. Плітки, які Міллі методично і мстиво пускала після тих клятих конвертів і дорогих машин Корсака, розповзлися університетом, мов смертоносна отрута. Я терпіла, коли це стосувалося мене. Я мовчала, намагаючись бути вищою за це. Але коли ця брудна, липка отрута зачепила невинну, світлу людину, яка єдина була на моєму боці... моє терпіння не просто луснуло. Воно перетворилося на зброю.

Більше не було розбитого серця через Даміана. Не було розгубленості. Усередині мене не залишилося жодного м'якого місця, в яке Міллі могла б встромити свої голки. Тепер я буду колоти у відповідь.

— Уставай, — скомандувала я. Це не було прохання. — Ти зараз ідеш у медпункт. Скажеш, що тобі стало зле, вип'єш гарячого чаю і сидітимеш там біля батареї, поки не відігрієшся.

— А ти? Олі, що ти збираєшся робити? Вони ж...

— А я піду поверну борг, — рівно відповіла я.

Я нахилилася, обережно зібрала з брудної підлоги уламки її розбитого телефона, зважила їх у руці й сховала в кишеню джинсів. Піднявшись на ноги, я нестримним, важким кроком рушила нагору. Туди, де було світло, тепло і де в центрі атріуму на нас чекала «королева» цього прогнилого балу.
Кров стукала у скронях у такт моїм крокам. З кожною сходинкою, яку я долала, моя лють ставала холоднішою та сфокусованішою.

У головному холі, залитому яскравим світлом панорамних вікон, вирувало життя. Пахло дорогою кавою з корицею, нішевими парфумами та безтурботністю. Міллі сиділа за найкращим центральним диваном. На ній був бездоганний білий кашеміровий светр — втілення чистоти й невинності. Вона тримала в доглянутих пальцях з ідеальним манікюром стаканчик із лате й голосно, заливисто реготала. Навколо неї, мов вірні пси, крутилася її свита, підтакуючи кожному слову.