РОЗДІЛ 24. ВІДРОСТИТИ КОЛЮЧКИ

Двері нашої кімнати грюкнули з глухим, важким ударом, відрізаючи мене від байдужого шуму гуртожитку.

Усередині стояла густа, застигла тиша. Порожнеча кімнати тиснула на вуха з силою вакууму. Аліса ще була на парах, а годинник на стіні монотонно відраховував другу годину дня. Я пропустила все: вищу математику, економічну статистику, семінари, заради яких раніше сиділа до світанку. Вперше за два роки бездоганного навчання кругла відмінниця Олівія Ярош просто випарувалася з розкладу. І найстрашніше — мені було байдуже.

Я застигла посеред кімнати, відчуваючи, як повітря в легенях стає в'язким, немов смола. М'який кремовий светр і джинси, які Даміан турботливо купив мені лише кілька годин тому, зараз здавалися отруйною, розпеченою тканиною, що в'їдалася в шкіру. Кожна нитка пахла його машиною, його світом, його крижаною безжальністю.

«Усе, що було вночі... це була помилка, Ярош. Забудь».

Ці слова лунали в голові не просто фразою — вони падали важкими ударами заліза. Забудь. Як легко сказати це людині, для якої ця ніч була не просто спалахом пристрасті, а першим у житті кроком у повну довіру. Він просто стер мене. Перекреслив його обережні дотики, його тихий шепіт у темряві спальні, теплий погляд його хворого батька за шахівницею, запах кави, яку він привіз для мене. Він сховався за своїми темними демонами, прикрився іменем мого брата й викинув мене на бруківку під холодний дощ, мов використану річ.

Як непотріб. Знову.

Усередині піднялася гаряча, ядуча хвиля, що затьмарила очі.

Чому? За що зі мною завжди так? Чому кожен, кому я наважувалася прочинити бодай шпаринку своєї душі, обов'язково перетворював її на звалище? Батьки, які холодно й методично відгородилися від мене, відправивши до інтернату, ніби небажаний, непотрібний багаж. Міллі, яка роками живилася моїм талантом, моїм часом і моїм життям, ламаючи мою мрію про Академію мистецтв і перетворюючи мене на свою безсловесну прислугу. І тепер Даміан. Чоловік, поруч із яким я вперше відчула себе живою, захищеною, бажаною. Він виявився таким самим катом. Тільки його ніж був загорнутий у шовк фальшивого благородства.

— Ненавиджу... — вирвалося з горла разом із хрипким, рваним видихом.

Сліпа, первісна лють зірвала всі внутрішні греблі. Я схопила зі столу важкий підручник із мікроекономіки і щосили жбурнула його в стіну. Книга з гучним тріском розірвалася, білі сторінки з ідеальними графіками та формулами віялом полетіли на підлогу. За нею полетіли зошити, підставки для олівців, пластикові папки. Я трощила цей акуратний, вилизаний світ, яким намагалася довести всім навколо, що я чогось варта.

Я кинулася до шафи, зриваючи з вішалок одяг і викидаючи його просто під ноги. Мені хотілося зруйнувати все, роздерти цю ілюзію порядку, яка не рятувала від діри в серці. Мої тремтячі пальці занурювалися все глибше, аж доки на самому дні, під горою старих речей, не вдарилися об щось шорстке й тверде.

Я завмерла. Дихання збилося.

Це був мій старий дерев'яний мольберт. Чисте натягнуте полотно на підрамнику. Коробка з тюбиками олійних фарб, мастихіни та широкі щетинні пензлі — усе те, що я поховала тут після того, як розірвала своє портфоліо заради вступу з Міллі на економічний.

Запах сухого дерева, лляної олії та їдкого розчинника миттєво вдарив у ніс. Він пахнув свободою. Тією єдиною річчю, яку ніхто не міг у мене відібрати, поки я сама не віддала її в чужі руки.

Я не хотіла більше кричати. Я не збиралася плакати. Ця отрута всередині вимагала іншого виходу.

Схопивши полотно, мольберт і важку коробку, я вийшла з кімнати й побігла вгору брудними сходами гуртожитку, на останній поверх, штовхаючи важкі залізні двері на дах.

Крижаний листопадовий вітер умить ударив в обличчя, розвіваючи довгі пасма мого червоного волосся. Небо над містом висіло суцільною свинцевою плитою. Дощ, який застав мене двадцять хвилин тому, вже вщух, але крижані краплі все ще залишалися на моїх щоках, змішуючись із потом і залишками неназваних сліз. Попереду розгортався похмурий горизонт сірих дахів та холодних бетонних висоток.

Я розставила дерев'яні ніжки мольберта біля самого парапету, де вітер гудів у вентиляційних трубах. Мої пальці дубіли від вогкої прохолоди, коли я судомно вичавлювала темну фарбу на дощечку палітри.

Я хотіла знищити цю білизну полотна. Хотіла виплеснути туди всю темряву, увесь бруд, яким мене облили. Я прагнула намалювати потворність, холод, зраду, крижану пустку його сірих очей і ту безодню, в яку він мене штовхнув.

Я вхопила мастихін і з дикою силою вдарила металом об полотно.

Рухи були різкими, рваними, майже несвідомими. Метал зі скреготом роздирав шар фарби, розмазуючи глибокий ультрамарин, сажу, брудний графіт. Всередині в мене палав такий жар, що холоду я не відчувала. Я малювала люто, вбиваючи в полотно кожну свою образу, кожен спогад про зраду батьків, кожну насмішку Міллі, кожен дотик Даміана.

Я не знаю, скільки минуло часу. Руки по зап'ястя були замазані пігментом, плечі нили від напруги, а легені горіли від морозного повітря.

Коли я виснажено опустила руку й зробила два кроки назад. Важка завіса свинцевих хмар над містом дала тонку тріщину. Вітер розігнав туман, і крізь розрив у небі на дах косо впав блідий, але сліпуче яскравий промінь низького осіннього сонця.

Він ліг просто на вологе, свіже полотно. І в мене перехопило подих.

Там не було бруду. Мої руки зрадили мою злість.

Крізь похмурі, майже чорні розломи скель і холодні соснові тіні з полотна виривалося живе, палюче, бурштиново-золоте світло. Це була картина не ненависті, а шаленого, непереможного життя. У центрі композиції, посеред дикої крижаної бурі, палало вогнище неймовірної теплоти — в його сполохах ледь вгадувалися два силуети, сплетені в одне ціле на самому краю безодні. У ній дихала пристрасть. У ній жила та безмежна, чиста ніжність, яку я відчула цієї ночі і яку жодна брехня у світі не могла зробити «помилкою».