РОЗДІЛ 23. СВІТАНОК

Крізь панорамні вікна спальні пробивався перший, блідо-рожевий світанок. Повітря в домі було наповнене ароматом хвої та ранкової прохолоди.

Я розплющила очі й мимоволі солодко потягнулася, ховаючи обличчя в подушку. Вона все ще зберігала знайомий терпкий запах тютюну та парфумів Даміана. Усе тіло огортала приємна, розслаблена втома, а на губах, здавалося, досі жеврів відгомін його нічних поцілунків. Уперше за дуже довгий час я прокинулася з абсолютною, безтурботною посмішкою.

Але місце поруч на широкому ліжку було порожнім.

Я сіла, натягуючи на себе простору чорну футболку Даміана, яка діставала мені майже до середини стегна, і прислухалася. У будинку панувала тиша. Зрозумівши, що він, певно, кудись від'їхав, я босоніж вийшла зі спальні й спустилася сходами на перший поверх.

З боку просторої критої тераси, що виходила у внутрішній двір із сосновим лісом, долинав тихий стукіт дерева об дерево.

Я зробила кілька кроків і зупинилася у відкритих скляних дверях.

На терасі, глибоко вдихаючи свіже лісове повітря, сидів сивий чоловік. Його плечі були закутані в теплий картатий плед. Риси обличчя здавалися неймовірно знайомими — той самий вольовий профіль, — але їх пом'якшувала втома від пережитої хвороби. Перед ним на масивному столику стояла дерев'яна шахівниця з розставленими фігурами.

Почувши мої кроки, він повільно повернув голову й тепло, щиро посміхнувся:

— Доброго ранку. Не бійтеся, підходьте. Я Сергій... батько того неспокійного хлопця, чию футболку ви зараз носите.

— Олівія, — я зніяковіло підійшла ближче, поправляючи край тканини. — Вибачте, я не знала, що ви тут...

— Даміан переселив мене в цей ліс після того, як моє старе серце вирішило трохи здати позиції. Лікарі сказали, що після інфаркту соснове повітря — найкращі ліки, — він м'яко вказав рукою на сусіднє крісло. — Сідайте, Олівіє. Складете компанію старому на одну партію?

Я сіла навпроти, відчуваючи, як зникає напруга.

— Даміан ніколи не привозив сюди дівчат, — Сергій зробив перший хід пішаком, уважно розглядаючи мене з-під густих брів. У його очах танцювали добрі бісики. — Знаєте, він у мене хлопець жорсткий, закритий... Але сьогодні вночі я чув, як він метушився на кухні з аптечкою, а потім... уперше за довгий час у цьому домі було якось по-справжньому живо.

— Він урятував мене вчора ввечері, — тихо зізналася я, пересуваючи чорного коня. — Від дуже поганих людей.

— Це на нього схоже, — Сергій м'яко кивнув. — Він береже тих, хто йому дорогий, навіть якщо сам цього не визнає.

Ми просиділи за шахами близько пів години. Сергій виявився неймовірно теплим і мудрим співрозмовником. Ми сміялися, обговорювали стратегії гри, і я раптом відчула себе так, ніби знала цього чоловіка все життя.

Саме в цей момент почувся гул мотора — у двір заїхав позашляховик Даміана.

Він увійшов на терасу з двома паперовими стаканами кави, свіжою випічкою та великим фірмовим пакетом із торгового центру. Побачивши нас за шахівницею, Даміан різко завмер у дверях.

Я обернулася. Його погляд ковзав від моєї усмішки до обличчя батька, який тихо сміявся з мого чергового жарту. У цю коротку мить з обличчя Даміана зникла вся його льодяна броня. Його темні очі потеплішали. Здавалося, він дивився на картину, якої давно не бачив — на щиру, світлу посмішку свого батька. Цей дім ніби раптом ожив.

— Бачу, ви вже знайшли спільну мову, — його голос прозвучав низько й м'яко. Даміан підійшов ближче, поклав руку батькові на плече, а потім нахилився й залишив короткий, гарячий поцілунок на моїй маківці. — Доброго ранку, катастрофо.

Він поставив сніданок на стіл і простягнув мені фірмовий пакет.

— Це тобі. Я з'їздив у місто. Не міг же я дозволити тобі їхати назад у тій розірваній сукні. Переодягайся, а я поки зроблю нормальний чай.

Я вдячно посміхнулася, забрала пакет і побігла на другий поверх. Усередині лежали ідеально підібрані м'які джинси, теплий кремовий светр і навіть білизна мого розміру. Усередині все розливалося від його неймовірної, мовчазної турботи.

Я швидко переодягнулася, привела себе до ладу й спустилася вниз.

Даміан стояв біля кухонного острова, спираючись на мармурову стільницю, і пив чай. Я підійшла майже впритул, збираючись обійняти його зі спини, але раптом екран його телефону, що лежав на столі, засвітився від вхідного повідомлення.

Даміан опустив очі на екран.

І тієї ж секунди повітря на кухні ніби заморозилося. Я фізично відчула, як усі м'язи під його светром закам'яніли.

Я мимоволі зиркнула на дисплей. Там висвітилося лише одне повідомлення, але його було достатньо:

Алекс: «Брате, Олівія зникла. Телефон поза зоною, у гуртожитку не ночувала. Якщо з нею щось сталося в цьому клятому місті, я збожеволію. Знайди її, благаю. Я довіряю тільки тобі.»

Мій телефон! Я перевела його в беззвучний режим ще перед вечерею з Корсаком і геть забула про нього, а потім він просто розрядився.

Але для Даміана це СМС стало ударом під дих. Я бачила, як його обличчя змінюється щосекунди. Тепло, ніжність, ранковий спокій — усе це розбилося вщент об стіну його внутрішніх демонів. Провина перед найкращим другом, свої принципи, клятва оберігати мене від бруду свого світу... Усе це накрило його бетонною плитою.

Даміан повільно підняв на мене погляд. У його очах більше не було того чоловіка, який уночі шепотів мені, що я зводжу його з розуму. Це знову був безжальний, відчужений хижак.

— Збирайся, Ярош, — його голос пролунав настільки холодно, що по моїй спині пробіг мороз. — Тобі час. Я відвезу тебе в місто.

— Даміане... це просто Алекс, я зараз йому передзвоню і все поясню... — почала було я, тягнучись до його руки.

Він різко, наче обпікшись, відступив на крок назад.

— Я сказав — збирайся. Чекаю в машині.

Він вийшов із кухні, навіть не попрощавшись із батьком.

Усю дорогу до міста ми їхали у важкій, глухій тиші. За вікном йшов дрібний листопадовий дощ, а в салоні не грала навіть музика. Даміан тримав кермо так міцно, що в нього побіліли кісточки пальців. Він жодного разу не подивився в мій бік, його щелепа була жорстко стиснута. Я сиділа, обійнявши себе за плечі, і відчувала, як усередині розростається порожнеча.