РОЗДІЛ 22. ЧОРНИЙ ЛІД І ПОЛУМ'Я

Гучний металевий скрегіт розрізав тишу порожнього провулка.

— Олі? Олівіє, ти мене чуєш?! — у слухавці затріщав стривожений голос Аліси. — Де ти? Я вже біля вітрини кав'ярні, тут темно й нікого немає...

Я не встигла відповісти. Пальці заніміли на холодному корпусі телефону, а в грудях усе стислося від раптової небезпеки.

З густої тіні під кам'яним склепінням арки неспішно виринули троє. Спортивні куртки, важкі черевики, обличчя сховані під капюшонами. Один із них ліниво перекидав із руки в руку важкий розвідний ключ, яким щойно черкнув по чавунній огорожі.

— Дивись, яка краля, — нахабно протягнув той, що йшов по центру. — А нам казали, вона буде в звичайній куртці. А тут цілий показ мод.

Я інстинктивно зробила крок назад, міцніше перехопивши сумочку. Замшеві човники ковзнули по вогкій бруківці. Дорога назад до проспекту була відрізана — двоє інших спритно обійшли мене з флангів, беручи в півкільце біля глухої кам'яної стіни.

— Хто ви такі? — мій голос зрадницьки здригнувся, але я щосили намагалася триматись впевнено. — Якщо вам потрібні гроші чи телефон — забирайте й забирайтеся геть.

— Гроші в нас уже є, красуне, — вишкірився лівий, дістаючи з кишені темну цупку хустку. — За тебе добре попросили. Сказали трохи зіпсувати цей гарний макіяж і нагадати, щоб ти не лізла до чужих хлопців.

Міллі.

Усередині все обпекло гострим холодом. Це не був випадковий вуличний грабіж.

— Тільки смикнешся — буде гірше, — центральний зробив різкий ривок уперед, викидаючи руку до мого пальта.

Адреналін вибухнув у скронях. Я відсахнулася назад і щосили жбурнула важку шкіряну сумочку йому прямо в обличчя. Металевий замок боляче розсік йому губу, хлопець люто вилаявся, схопившись за ніс.

— Хапай її!

Правий нападник кинувся на мене збоку, вчепившись мертвою хваткою в рукав мого пальта й смикаючи на себе так, що під ним тріснув шов. Центральний уже заніс важкий кулак...

І в цю частку секунди темрява позаду них розірвалася.

Висока, широка постать у чорній шкіряній куртці тихо виринула з тіней. Даміан. Він діяв із такою льодяною, вивіреною швидкістю, що я ледь встигала стежити за рухами.

Тіло правого нападника від жорсткого удару впечаталося в мокрий камінь арки й бездиханно сповзло на бруківку. Центральний різко розвернувся і наосліп, щосили махнув важким розвідним ключем.

Метал із глухим, страшним звуком врізався Даміану просто під ребра.

Я скрикнула, але Даміан навіть не хитнувся. Його обличчя перекосилося від люті, він блискавично перехопив руку нападника на льоту й різким рухом вивернув суглоб. Залізяка з дзенькотом покотилася по каменях. Короткий, нищівний удар — і другий хлопець упав на спину, непритомніючи.

Третій, побачивши це, кинув усе на землю й щодуху рвонув у лабіринти темних провулків.

Телефон вислизнув із моєї здерев'янілої долоні.

Даміан важко видихнув і ступив уперед. Його гаряча рука зі збитими кісточками пальців на мить лягла мені на плече, притримуючи надірваний рукав пальта.

— Де болить? Він тебе зачепив? — у його тоні вібрувала небезпечна, чиста лють.

— Ні... Я відбилася сумкою. Що ти тут робиш, Даміане? Ти... стежив за мною?!

— Я вів Корсака, — відрізав він крізь зуби, хоча його дихання було трохи збитим. — Я їхав за його машиною й гадки не мав, що на пасажирському сидить дівчина, яка ще недавно так відчайдушно кричала про свою гордість і незалежність. А коли побачив, як за вами від мосту потягнулася стара розбита «дев'ятка», пішов за ними слідом. Твій дорогий кавалер висадив тебе в темряві й поїхав далі, а ці виродки якраз діставали залізо.

Він перевів погляд униз. Центральний нападник, тримаючись за зламаний лікоть, тихо стогнав на бруківці. Даміан різко наступив важким черевиком на розвідний ключ біля його руки:

— Хто послав? Два рази питати не буду.

— Міллі! Ми з нею в клубі зависали... — захлинаючись від страху, випалив хлопець. — Вона подзвонила, покрутила хвостом, попросила послугу! Сказала провчити цю з червоним волоссям, пальці покалічити, щоб малювати більше не могла... Все, мужик, пусти!
 

Усередині в мене все заніміло. Міллі цілилася саме в мої руки.

Очі Даміана потемніли так, що в них спалахнув абсолютний морок. Він прибрав ногу й знову повернувся до мене. Його погляд ковзнув до моїх ключиць, намертво застигши на тонкій золотій гілочці оливки.

— І золотий ланцюжок блищить, — з крижаною насмішкою процідив він. — Корсак швидко знайшов до тебе підхід.

Образа спалахнула всередині гарячою хвилею. Я різко смикнула плечем, скидаючи його руку:

— А ти яке маєш право мені докоряти?! Ти сам відсторонився! Надсилав конверти через водія, наче відкуповувався! Я вільна, Даміане. Я можу сідати в чиї завгодно машини й приймати подарунки від кого захочу!

— Вільна?! — його голос зірвався на низький рик, а він сам подався вперед, нависаючи наді мною. — Якби я сьогодні не пас Корсака, твоя «свобода» закінчилася б у травматології!

З темряви провулка почувся тупіт — вибігла перелякана Аліса. Побачивши побитих хлопців на землі й Даміана, вона завмерла.

— Забирай речі й повертайся в гуртожиток. Сама, — глухо, безапеляційно кинув їй Даміан.

— Аліс, усе гаразд... іди в кімнату, я зателефоную, — видихнула я.

Даміан зняв свою масивну чорну шкіряну куртку, накинувши її мені на плечі. Її терпкий запах умить витіснив парфуми Адріана. Він узяв мене за лікоть, ведучи до свого позашляховика за мостом. Але щойно ми підійшли до авто, Даміан раптом важко сперся долонею на капот, судомно вдихнувши крізь зуби.

— Жодних лікарень, Ярош, — жорстко відрізав він на мій переляканий погляд, дістаючи телефон. — Марк. Терміново. Забери нас біля старої арки.

Через пів години чорний седан його водія зупинився за містом.

Це була територія Даміана. Дорогий, стильний заміський будинок із темного бруса та панорамного скла ховався серед високих сосен, ідеально вписаний у лісовий пейзаж.