РОЗДІЛ 19. ПРИМАРНА СВОБОДА

Осінь пролетіла розмитою смугою. Вересневе тепло швидко змило жовтневими дощами, а за ними прийшов вогкий, морозний листопад.

Даміан викреслив мене зі свого життя так легко, ніби перегорнув прочитану сторінку.

Він не порушив слова, даного братові: першого числа кожного місяця на вахті з'являвся його водій і мовчки залишав запечатаний конверт. Але на цьому все закінчувалося. Я з упертої гордості продовжувала щоп'ятниці кидати в чат фотографії чеків, а він просто переглядав їх. Дві сині галочки — і жодної літери у відповідь. Ця крижана тиша вибішувала мене куди сильніше за його минулі допити.

Щоб не зійти з розуму й менше залежати від його конвертів, я ночами малювала на замовлення ілюстрації для сайтів. Перші власні зароблені гроші повернули мені ґрунт під ногами. Я нарешті дістала з шафи якісні речі з посилок Алекса, які раніше боялася носити через кпини Міллі, підігнала їх під себе й перестала ховатися в сірі балахони.

Адріан теж нікуди не зник — він кружляв десь на орбіті, перехоплюючи мене біля кав'ярні зі стаканчиком кокосового лате чи пропонуючи підвезти. Я тримала його на безпечній дистанції, але Міллі все одно зеленіла від люті щоразу, коли бачила його поруч зі мною.

Моїм справжнім порятунком став наш гуртожиток.

Аліса з її вічними рожевими шпильками й шумом заповнювала весь простір. Ми зблизилися з Денисом і Максом із 418-ї: разом варили каву на кухні, ділили піцу на підлозі й дивилися кіно на проєкторі під завивання вітру за вікном.

У середині листопада кампус накрила лихоманка — наближався День студента з великим благодійним ярмарком.

— Ярош, виручай! — Денис у вівторок увалився до нашої кімнати з коробкою піци. — Наш блок відповідає за головний фудкорт біля сцени. Я печу вафлі, Аліса робить пунш, але нам потрібні такі вивіски, щоб увесь універ кинувся до нас!

Я лише посміхнулася, відчувши знайомий азарт.

Три вечори поспіль ми сиділи на килимі серед банок з акрилом. Мої руки нарешті згадали пензлі: я малювала соковиті, яскраві банери, стилізовані шрифти та кумедних персонажів. Коли в четвер я поклала останній мазок, хлопці в кімнаті просто заніміли.

— Ти збожеволіла, Олі... — видихнув Денис. — Це ж рівень профі! Що ти взагалі робиш на фінансах?!

— Життя складне, — віджартувалася я, змиваючи фарбу з пальців.

Але всередині все тріпотіло від гордості. Я знову малювала. Я була живою.

Уночі перед ярмарком я довго дивилася на порожній чат із Даміаном. Попереду була галаслива п'ятниця, але десь під серцем усе ще нила дурна, наївна надія бодай на мить побачити знайомий темний силует у натовпі.