РОЗДІЛ 18. ЗУХВАЛИЙ СТАРТ

Понеділок зустрів університетське подвір'я свіжим осіннім сонцем, золотавим листям на бруківці та звичним студентським гамором.

Ми з Алісою неспішно піднімалися широкою кам'яною алеєю до центрального корпусу. Поруч зі мною Аліса виглядала напрочуд яскраво й колоритно: на ній був сонячно-жовтий в'язаний костюм із мінішортів і короткого кардигана з ніжно-блакитною окантовкою, а на ніжках красувалися стильні світло-блакитні козаки. Пишні світлі кучері обрамляли її обличчя, а рожеві пасма біля скронь трималися милими шпильками. На кінчику носа сиділи тонкі акуратні окуляри в металевій оправі, через плече погойдувалася в'язана сумка-месенджер у тон взуттю, а на зап'ястях при кожному русі дзвеніли десятки бісерних браслетів. Вона тримала стаканчик із кавою й захоплено щебетала про нові пари.

Я ж сьогодні обрала зовсім інший настрій.

На мені була шовкова сукня міді глибокого оливкового відтінку, прикрашена витонченим світло-бежевим мереживом у білизняному стилі на декольте та вздовж високого розрізу на стегні. Поверх я накинула м'який, об'ємний кардиган молочного кольору, а на ногах поблискували акуратні шкіряні півчобітки в тон невеликій сумці. Моє довге вогняно-червоне волосся розкішними хвилями спадало на спину, виблискуючи під ранковими променями.

— ...і уявляєш, професор сказав, що в нас буде спільний відеопроєкт! — Аліса радісно цокала підборами поруч. — Олі, ти сьогодні виглядаєш так, наче зійшла зі зйомок голлівудської драми про осінь! Міллі просто лусне від заздрощів.

Я лише стримано всміхнулася, хоча думками раз у раз поверталася до суботньої ночі. Телефон у моїй сумочці мовчав. Даміан дотримав слова: стер трекер і зник. Між нами запала абсолютно глуха тиша, яка неприємно тиснула під ребрами, нагадуючи його холодний погляд і різкі слова: «Рятувати тебе більше ніхто не прийде».

— Олі, стій... — Аліса раптом смикнула мене за руку так, що браслети голосно забряжчали. — Це що за кінофестиваль?!

Я підвела погляд.

Університетський двір, де сотні студентів поспішали на лекції, раптом притих.

Просто перед парадними сходами головного корпусу, нахабно перегородивши пішохідну зону, плавно загальмував сріблястий спорткар. Низький басовитий рокіт мотора змусив зупинитися навіть викладачів кафедри фінансів.

Водійські дверцята відчинилися.

З машини неспішно вийшов Адріан. У світлому кашеміровому гольфі, темних штанах і з фірмовою самовпевненою посмішкою на вустах. Але найголовніше — у руках він тримав великий стаканчик кави та велетенський, неймовірно вишуканий букет кремових троянд із білими еустомами в матовому папері.

Адріан окинув натовп швидким поглядом, миттєво вихопив моє палаюче волосся й рушив прямо назустріч.

Коли він підійшов ближче, його світлі очі повільно й відверто ковзнули по моїй постаті згори донизу. Погляд Адріана потемнів від чистого чоловічого захоплення: затримався на відкритому мереживі декольте, лінії плечей під затишним кардиганом, високому розрізі на спідниці й знову піднявся до моїх очей. У ньому не було сорому — це була відкрита, жадібна цікавість гравця, який побачив найбажаніший трофей.

— Доброго ранку, вогняна Олівіє, — його голос пролунав оксамитово й достатньо голосно, щоб його почули всі навколо. — Ти виглядаєш приголомшливо. Ця зелена шовкова сукня... у мене ледь мову не відібрало.

Він із бездоганною грацією подав мені стаканчик: — Подвійне лате на кокосовому з корицею.

Я розгублено кліпнула віями, беручи теплий напій і розкішний оберемок квітів: — Звідки ти взагалі знаєш, яку каву я п'ю?

Адріан насмішкувато примружився й схилився трохи ближче, обдавши мене тонким ароматом цитрусового парфуму: — Я просто заїхав у вашу кав'ярню «Student Coffee House» на розі за п'ять хвилин до цього й запитав у баристи, що зазвичай бере найкрасивіша дівчина факультету з червоним волоссям. Вона описала мені твій напій без жодних вагань.

Його самовпевненість була настільки невимушеною, що я мимоволі відчула, як щоки починає припікати гарячим рум'янцем.

Студенти навколо зашепотілися, тицяючи в наш бік пальцями. Але найстрашніший погляд належав Міллі.

Вона стояла на верхній сходинці ґанку в оточенні одногрупниць. Її обличчя перекосилося від такої дикої заздрості, приниження та люті, що пальці зрадницьки зім'яли дорогий шкіряний блокнот. Вона місяцями намагалася виставити мене злиденною невдахою без копійки за душею, а тепер на її очах найбагатший хлопець міста влаштовував показовий жест заради «інтернатської сироти».

— Дякую, Адріане... — змусила себе спокійно відповісти я, тримаючи вивірену дистанцію. — Але тобі справді не варто було влаштовувати цей спектакль.

— Для тебе — варто, — він легко торкнувся пальцями моєї долоні, затримуючи дотик на секунду довше, ніж дозволяла ввічливість, і підморгнув. — Не ховайся від мене, Олівіє. Ми ще не закінчили нашу розмову.

Адріан кивнув ошелешеній Алісі, розвернувся, сів у спорткар і під гучний свист шин рвонув у бік проспекту.

— Божечки... Олі-і-і! — задихнулася від захвату Аліса, обхопивши моє плече так, що її браслети дзвінко клацнули. — Ти бачила обличчя Міллі?! Вона ж зелена від злості! Її зараз розірве на друзки!

Я піднялася сходами, відчуваючи важкий, спопеляючий погляд колишньої подруги. Коли ми порівнялися, Міллі стояла бліда як полотно, стиснувши губи в білу ниточку.

— Приємного дня, Міллі, — рівним тоном кинула я, навіть не сповільнивши кроку, і пройшла повз неї у скляні двері корпусу, тримаючи в руках квіти та теплу каву.

Цей ранок починався як мій абсолютний тріумф. Але десь глибоко всередині сиділо тривожне передчуття: Міллі ніколи не прощала принижень, а тиша в моєму телефоні від Даміана ставала дедалі важчою...